За найкоротший час можна було бачити Івана Миколайовича на гранітних сходинках амфітеатру Москви-ріки.
Скинувши з себе одяг, Іван доручив його якомусь приємному бороданю, що смалив самокрутку біля драної білої толстовки і розшнурованих стоптаних черевиків. Помахавши руками, аби прохолонути, Іван ластівкою пірнув у воду. Йому забило дух, така холодна була вода, навіть думка майнула, що, мабуть, і вискочити на поверхню не зможе. Але зміг-таки, і, відсапуючись та пирскаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати в чорній воді, яка тхнула нафтою, поміж ламливих зиґзаґів берегових ліхтарів.
Коли мокрий Іван пританцював сходинками до того місця, де залишився під охороною бороданя його одяг, з’ясувалося, що викрали не лише другий, але й першого, тобто самого бороданя. Саме на тому місці, де була купка одягу, залишилися смугасті кальсони, драна толстовка, свічка, іконка і коробочка сірників. Погрозивши у безсилій люті комусь удалину кулаком, Іван нап’яв на себе те, що було залишено.
Тієї хвилини його почали непокоїти дві думки: перша про те, що пропало посвідчення МАСОЛІТу, з яким він не розлучався, і друга - чи пощастить йому в такому вигляді безперешкодно пройти по Москві? Все ж таки в кальсонах... Щоправда, кому до того діло, та все ж коли б бува не трапилось якої причіпки або затримки.
Іван обірвав ґудзики з кальсон там, де ті защібались коло кісточок, розраховуючи на те, що, може, в такому вигляді вони уподібняться до літніх штанів, забрав іконку, свічку, сірники і рушив, сказавши самому собі:
- До Грибоєдова! Поза всяким сумнівом, він там!
Місто вже жило вечірнім життям. У куряві пролітали, брязкаючи ланцюгами, вантажівки, і на їхніх платформах, на мішках, порозлягалися догори животами якісь чоловіки. Вікна повсюди були розчинені. В кожному з цих вікон горів вогонь під оранжевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, з усіх підворіть, з дахів і горищ, з підвалів і дворів - виривалося хрипке ревіння полонезу з опери “Євгеній Онєгін”.
Побоювання Івана Миколайовича цілком справдилися: перехожі звертали на нього увагу і, сміючись, оглядалися. Тим-то він вирішив зійти з великих вулиць і пробиратися провулочками, де люди не такі прискіпливі, де менше шансів, що причепляться до босої людини, дратуючи її розпитами про кальсони, які вперто не хотіли ставати схожими на штани.
Іван так і зробив, заглибився в таємничу мережу арбатських завулків і почав пробиратися попід стінами, перестрашено зиркаючи навсібіч, щохвилини озираючись, раз по раз ховаючись у підворіттях і уникаючи перехресть зі світлофорами, шикарних дверей посольських вілл.
І на всьому його важкому шляху несказанно чомусь його мучив усюдисущий оркестр, під акомпанемент якого густий бас співав про свою любов до Тетяни.
Розділ 5
Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору розташувався на бульварному кільці в глибині миршавого саду, відокремленого від хідника бульвару візерунчастою чавунною огорожею. Невеликий плацик перед будинком був заасфальтований, і взимку на ньому вивищувалася гора снігу з лопатою, а літньої пори він перетворювався в найчудовніший відділ літнього ресторану під парусиновим тентом.
Будинок названо “Домом Грибоєдова” на підставі того, що буцімто колись його мала у власності тітка письменника - Олександра Сергійовича Грибоєдова. Мала чи не мала - ми достеменно не знаємо. Пригадується навіть, що ніякої такої тітки-домовласниці, здається, у Грибоєдова не було... Проте будинок так називали. Більше того, один московський брехун розповідав, що начебто ось на другому поверсі, в круглій залі з колонами, славетний письменник читав уривки з “Лиха з розуму” цій самій тітці, що розляглася на софі. А втім, лихий його знає, може, й читав, вагу має не це!
А вагу має те, що на цей час володів цим будинком якраз той МАСОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках.
З легкої руки членів МАСОЛІТу ніхто не називав будинок “Домом Грибоєдова”, а всі говорили просто - “Грибоєдов”: “Я вчора дві години проштовхавсь у Грибоєдова”. - “То й що?” - “В Ялту на місяць домігся!” - “Молодець!” Або: “Піди до Берліоза, він сьогодні від чотирьох до п’яти приймає в Грибоєдові...” і так далі.
МАСОЛІТ облаштувався в Грибоєдові так, що краще і затишніше не придумати. Кожен, хто входив до Грибоєдова, насамперед мимохіть знайомився з оголошеннями різних спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАСОЛІТу, якими (фотографіями) було обвішано стіни вздовж сходів, що вели на другий поверх.
На дверях першої ж кімнати на цьому горішньому поверсі яснів великий напис “Рибно-дачна секція”, і тут же було зображено карася, що потрапив на вудку.
На дверях кімнати № 2 було написане щось не зовсім зрозуміле: “Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. Підложної”.
