Наступні двері мали на собі короткий, але вже цілком незбагненний напис: “Перелигіно”. Далі у випадкового відвідувача Грибоєдова починали розбігатися очі від написів, що ними рябіли горіхові тітчині двері: “Запис у чергу на папір у Покльовкіної”, “Каса”, “Особисті розрахунки скетчистів”...
Перетявши довжелезну чергу, яка починалась уже внизу коло швейцара, можна було бачити напис на дверях, що до них щосекунди вдиралися люди: “Квартирне питання”.
За квартирним питанням відкривався розкішний плакат, на якому зображено було скелю, а по її гребеню їхав вершник у бурці й з гвинтівкою за плечима. Нижче - пальми та балкон, на балконі - молодик з чубчиком у кріслі дивиться кудись у височину дуже-дуже метикованими очима, тримаючи в руках самописне перо. Напис: “Повно-об’ємні творчі відпустки від двох тижнів (оповідання-но-вела) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Цихідзирі, Махінджаурі, Ленінград (Зимовий палац)”. Коло цих дверей також була черга, але не надмірна, людей на півтораста.
Далі йшли, підкоряючись примхливим вигинам, підйомам і спускам грибоєдовського дому, - “Правління МАСОЛІТу”, “Каси № 2, 3, 4, 5”, “Редакційна колегія”, “Голова МАСОЛІТу”, “Більярдна”, різні допоміжні установи і, нарешті, та сама зала з колонадою, де тітка втішалася комедією геніального небожа.
Перший-ліпший відвідувач, якщо він, звісно, не був цілковитим телепнем, потрапивши до Грибоєдова, відразу втямлював, наскільки добре живеться щасливцям - членам МАСОЛІТу, і чорні завидки починали негайно терзати його. І негайно ж таки він посилав до неба гіркі докори за те, що воно не приділило йому від народження літературного таланту, без якого, природно, не було чого й мріяти запопасти членський МАСОЛІТський квиток, брунатний, з духом дорогої шкіри, з широким золотим обідком, - відомий усій Москві квиток.
Хто скаже що-небудь на захист заздрості? Це почуття паскудної категорії, але треба ж таки зважати на становище відвідувача. Бо те, що він бачив на горішньому поверсі, було не все і далеко ще не все. Весь нижній поверх тітчиного дому був зайнятий рестораном, і яким рестораном! Справедливо він вважався найкращим у Москві. І не лише тому, що містився він у двох великих склепінчастих залах, розписаних бузковими кіньми з ассирійськими гривами, не лише тому, що на кожному столику стояла лампа, накрита шаллю, не лише тому, що туди не міг промкнутись перший-ліпший з вулиці, а ще й тому, що якістю своєї провізії Грибоєдов перевершував будь-який ресторан у Москві, як сам знав, і що ту провізію надавали за дуже помірними, анітрохи не обтяжливими цінами.
Тому немає нічого дивного в такій хоч би розмові, що якось її чув автор цих найправдивіших рядків біля чавунної огорожі Грибоєдова:
- Ти де сьогодні вечеряєш, Амвросію?
- Що за питання, звісно, тут, дорогий Фоко! Арчибальд Арчибальдович шепнув мені сьогодні, що будуть порційні судачки а натюрель. Віртуозна річ!
- Умієш ти жити, Амвросіюі - зітхаючи, відповідав худющий, заиехаєний, з карбункулом на шиї Фока червоногубому велетові, золотоволосому, пишнощокому Амвросієві-поету.
- Ніякого особливого якогось уміння в мене немає, - заперечував Амвросій, - а є звичайне бажання жити по-людськи. Ти хочеш сказати, Фоко, що судачки можна запопасти і в “Колізеї”. Але в “Колізеї” порція судачків коштує тринадцять карбованців п’ятнадцять копійок, а в нас - п’ять п’ятдесят! До того ж, у “Колізеї” судачки триденної давності, а ще в тебе немає гарантії, що ти не дістанеш у “Колізеї” виноградним гроном по пиці від першого-ліпшого молодика, який увалиться з Театрального проїзду. Ні, я категорично проти “Колізею”, - гримів на весь бульвар гастрономіст Амвросій. - Не умовляй мене, Фоко!
- Я не умовляю тебе, Амвросію, - пищав Фока. - Дома можна повечеряти.
- Даруйте великодушно, - сурмив Амвросій, - уявляю собі твою дружину, яка намагається зготувати в каструльці на спільній кухні комуналки порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги!.. Оревуар, Фоко! - і, наспівуючи, Амвросій швидкував до веранди під тентом.
Леле-леле... Що було, те було!.. Пам’ятають московські старожитці славетного Грибоєдова! Що відварні порційні судачки! Дешевинка це, любий Амвросію! А стерлядь, стерлядь у сріблистій каструльці, стерлядь шматочками, перекладена раковими шийками та свіжою ікрою? А яйця-кокот з шампіньйоновим пюре в чашечках? А полядвички зі шпаків ви не смакували? З трюфелями? Перепілки по-генуйському? Дев’ять з половиною! Та ще джаз, та ввічлива обслуга! А в липні, коли вся сім’я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають у місті, - на веранді, в тіні виткого винограду, в золотій, плямі світла на чистій-чистісінькій скатертині тарілочка супу-прентаньєр?’ Пам’ятаєте, Амвросію? Та що й питати! По губах ваших бачу, що пам’ятаєте. Що ваші сижки, судачки! А дупелі, гаршнепи, бекаси, вальдшнепи по сезону, перепели, кулики? Шумуючий у горлі нарзан?! Але досить, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..
