Кур’єр, який з’явився на сходах, насварився комусь кулаком і заспівав разом із дівчиною негучним, тьмяним баритоном:
Славне судно, омулевая бочка!..
До голосу кур’єра прилучилися дальні голоси, хор почав розростатися, і нарешті пісня загриміла в усіх кутках філії. В найближчій кімнаті № 6, де містився відділ перевірки рахунків, особливо вирізнялася чиясь могутня хрипкувата октава. Акомпанував хору все гучніший передзвін телефонних апаратів.
Гей, Баргузин... повертай же бо вал!.. -
горлопанив кур’єр на сходах.
Сльози текли по обличчю дівчини, вона силкувалася зціпити зуби, але рот її розкривався сам собою, і вона співала октавою вище кур’єра:
Молодець ось недалечко!
Вражало мовчазних відвідувачів філії те, що хористи, розпорошені по різних місцях, співали дуже влад, начебто весь хор стояв, не відводячи очей з невидимого диригента.
Перехожі у Ваганьковському зупинялися коло огорожі двору, дивуючись веселощам, які панували у філії.
Тільки-но перший куплет дійшов кінця, спів ущух раптово, знову ж таки наче за паличкою диригента. Кур’єр тихо лайнувся і заховавсь.
Тут парадні двері розчинились, і в них з’явився громадянин у літньому пальті, з-під якого стирчали поли білого халата, а з ним міліціонер.
- Вжийте заходів, лікарю, благаю! - істерично волала дівчина.
На сходи вискочив секретар філії і, видно, перегораючи від сорому та ніяковості, проказав, затинаючись:
- Бачте, лікарю, у нас випадок масового якогось гіпнозу... Так ось, необхідно... - він не докінчив фрази, почав давитися словами і раптом заспівав тенором:
Шилка і Нерчинськ...
- Дурень! - устигла вигукнути дівчина, але не з’ясувала, кого вона лає, а натомість вивела вимушену руладу і сама заспівала про Шилку та Нерчинськ.
- Тримайте себе в руках! Припиніть спів! - звернувся лікар до секретаря.
З усього було видно, що секретар і сам віддав би що завгодно, аби припинити спів, але зупинитися він не міг і разом з хором звідомив перехожих у провулкові про те, що в нетрях його не зачепив хижий звір і куля стрільців не здогнала!
Щойно куплет цей закінчився, дівчина першою дістала порцію валер’янки від лікаря, а потім він побіг за секретарем до інших - поїти і тих.
- Вибачайте, громадяночко, - раптом звернувся Василь Степанович до дівчини, - кіт до вас чорний не заходив?..
- Який там кіт? - з люттю закричала дівиця. - Осел у нас у філії сидить, осел! - І, додавши до цього: - Хай чує! Я все розповім, - справді розповіла про те, що сталося.
Виявилося, що завідувач міської філії, “який до краю занедбав полегшені розваги” (зі слів дівиці), страждав на манію організовувати всілякі гуртки.
- Очі замилював начальству! - горлопанила дівиця.
Протягом року завідувач устиг організувати гуртки для вивчення Лєрмонтова, шахово-шашковий, пінг-понговий та ще гурток верхової їзди. На літо погрожував організувати
гурток веслування на прісних водах і гурток альпіністів.
І от сьогодні, в обідню перерву, входить він, завідувач...
- І веде під руку якогось сучого сина, - розповідала дівчина, - що невідь звідки взявся, в картатих штанцях, у надтріснутому пенсне і... мармиза цілковито неймовірна!
І тут же, згідно з оповіддю дівиці, відрекомендував його всім, хто обідав у їдальні філії, як визначного фахівця з організації хорових гуртків.
Обличчя майбутніх альпіністів спохмурніли, але завідувач тут же закликав усіх до бадьорості, а фахівець і пожартував, і кинув дотеп, і заприсягся, що часу співи відбирають лише дещицю, а користі від цих співів, між іншим, ціла хура.
Ну, безперечно, ясувала дівчина, першими вискочили Фанов і Косарчук, відомі на всю філію лакизи, і оголосили, що записуються. Тепер решта службовців упевнилася, що співів не уникнути, довелося записуватись і їм у гурток. Співати вирішили в обідню перерву, позаяк весь інший час був розподілений між Лєрмонтовим і шашками. Завідувач, аби показати приклад, оголосив, що в нього тенор, і далі все покотилось, як у поганому сні. Картатий фахівець-хормейстер загорлав:
- До-мі-соль-до! - повитягував найсором’язливіших з-за шаф, де вони намагалися врятуватися від співів, Косарчуку сказав, що в того абсолютний слух, заскімлив, заскиглив, просив пошанувати старого регента-співаку, постукав камертоном по пальцях, благаючи гримнути “Море славетне”.
Гримнули. ї славно гримнули. Картатий справді тямив на своїй справі. Доспівали перший куплет. Тут регент вибачився, сказав: “Я на хвилинку!” - і... щез. Думали, що він справді повернеться за хвилину. Але збігло і десять хвилин, а його немає. Радість охопила філійців - утік.
І раптом якось самі собою заспівали другий куплет, усіх повів за собою Косарчук, в якого, можливо, і не було абсолютного слуху, але був досить приємний високий тенор. Проспівали. Регента немає! Рушили по своїх місцях, але не встигли повсідатися, як, проти свого бажання, знов заспівали. Зупинитися - де там. Помовчать хвилини три і знову гримнуть! Тут збагнули, що біда. Завідувач замкнувся в себе в кабінеті від сорому!
На цьому місці розповідь дівчини урвалась. Анітрохи валер’янка не допомогла.
