- Слава богу! Знайшовся бодай один сміливець! Усі порозбігались, усі відступилися! Ходімте, ходімте до нього, я не знаю, що почати! - І, безнастанно ридаючи, вона потягла бухгалтера в кабінет.
Опинившись у кабінеті, бухгалтер найперше випустив з рук портфель, а всі його думки пішли шкереберть. І треба сказати, що було від чого.
За величезним письмовим столом з масивною чорнильницею сидів порожній костюм і неумоченим у чорнило сухим пером водив по аркушу. Костюм був при краватці, з кишеньки костюма стриміла самописка, але над коміром не було ані шиї, ані голови, так само як з манжетів не виглядали кисті рук. Костюм поринув у роботу і зовсім не помічав тієї круговерті, яка панувала довкола. Почувши, що хтось зайшов, костюм відкинувсь у кріслі, й над комірцем пролунав добре знайомий бухгалтерові голос Прохора Петровича:
- У чому справа? Адже на дверях написано, що я не приймаю.
Красуня-секретарка верескнула і, заламуючи руки, заволала:
- Ви бачите? Бачите?! Нема його! Нема! Поверніть його, поверніть!
Тут у двері кабінету хтось поткнувся, охнув і вилетів геть. Бухгалтер відчув, що ноги йому тремтять, і сів на краєчок стільця, але не забув підняти портфеля. Анна Річардівна стрибала довкола бухгалтера, терзаючи його піджак, і скрикувала:
- Я завжди, завжди зупиняла його, коли він сипав чортами! От і досипався! - Тут красуня підбігла до письмового стола і музикальним ніжним голосом, трохи гундосим від плачу, вигукнула: - Прошо! Де ви?
- Хто вам тут “Проша”? - спитав бундючно костюм, ще глибше відкидаючись у кріслі.
- Не пізнає! Мене не впізнає! Ви розумієте! - пороснула слізьми секретарка.
- Попрошу не ридати в кабінеті! - вже з серцем сказав дратівливий костюм у смужечку і рукавом підтягнув до себе свіжий стос паперів, виразно наміряючись поставити на них резолюції.
- Ні, несила бачити таке, ні, не можу! - заволала Анна Річардівна і вибігла в секретарську, а за нею кулею вилетів і бухгалтер.
- Уявіть собі, сиджу, - розповідала, тремтячи від збудження, Анна Річардівна, знов учепившись у рукав бухгалтера, - і заходить кіт. Чорний, здоровенний, як бегемот. Я, певно, кричу йому “тпрусь!” Він - драла, а замість нього увіходить товстун, також з котячою якоюсь пикою, і каже: “Що ж це ви, громадяночко, відвідувачам “тпрусь!” кричите?” - і простісінько шмиг до Прохора Петровича, я, певно, за ним, кричу: “Ви з глузду з’їхали?” А він, нахаба, уявіть, просто до Прохора Петровича і сідає навпроти нього в крісло! Ну, той... він - делікатний душею чоловік, але нервовий. Скипів! Не заперечуватиму. Нервова людина, працює, як віл, - скипів. “Ви чого, каже, без доповіді влізаєте?” А той нахаба, уявіть собі, розсівся в кріслі й каже, посміхаючись: “А я, каже, прийшов з вами в одній справі погомоніти”. Прохор Петрович скипів знову-таки: “Я зайнятий!” А той, подумати лишень, відказує: “Нічим ви не зайняті...” Га? Ну тут уже терпець Прохорові Петровичу луснув, і він загорлав: “Та що ж це таке? Видалити його геть, чорти б мене взяли?” А той, уявіть, посміхнувся й каже: “Чорти щоб взяли? А що ж, це можна!” І, трах, я не встигла й скрикнути, дивлюсь: нема того з котячою мордою і си... сидить... костюм... Геее! - роззявивши рота, який цілковито втратив усякі обриси, завила Анна Річардівна.
Похлинувшись плачем, вона перевела дух, але і далі верзла щось геть-чисто несосвітенне:
- І пише, пише, пише! Збожеволіти можна! У телефон говорить! Костюм! Усі врозтіч, як зайці!
Бухгалтер тільки стояв і трясся. Але доля тут його порятувала. До секретарської спокійною, діловою ходою входила міліція в числі двох чоловіків. Побачивши їх, красуня заридала ще дужче, тикаючи рукою в двері кабінету.
- Облишмо сльози, громадянко, - спокійно сказав перший, а бухгалтер, відчуваючи, що він тут зовсім зайвий, вискочив із секретарської і за хвилину опинився вже на чистому повітрі. В голові у нього був якийсь протяг, гуло, як у комині, й у цьому гудінні чулись обривки капельдинерських розповідей про вчорашнього кота, що брав участь у сеансі. “Е-ге-ге! Та чи не наш це коточок?”
Не дібравши пуття в комісії, сумлінний Василь Степанович вирішив побувати в її філії, яка містилась у Ваганьковському провулку. І, щоб трохи заспокоїтись, дорогу до філії подолав пішки.
Міська видовищна філія розташовувалася в облупленій від часу віллі в глибині двору і славилася своїми порфировими колонами у вестибюлі.
Але не колони вражали в цей день відвідувачів філії, а те, що діялося під ними.
Декілька відвідувачів стояли, заціпенівши, і видивлялися на дівчину, що, плачучи, сиділа за столиком, заваленим спеціальною видовищною літературою на продаж. Та під цю пору дівчина нікому нічого не пропонувала з цієї літератури і на співчутливі розпити лише відмахувалась, тоді як і згори, і знизу, і з боків, з усіх відділів філіалу сипалося телефонне дзеленчання принаймні двадцяти апаратів, які тріщали, аж надсаджувалися.
Поплакавши, дівчина раптом здригнулася, істерично скрикнула:
- От знову! - і неждано заспівала тремтливим сопрано:
Море славетне священний Байкал...
