А може бути, і не Воланд? Може, і не Воланд. Можливо, Фаланд.
З’ясувалося, що в бюро чужоземців ні про якого Воланда, а так само і Фаланда, мага, нічогісінько не знають і не чули.
Кур’єр Карпов дав до відома, що начебто цей самий маг зупинився на квартирі у Лиходєєва. На квартирі, звісно, відразу ж побували - ніякого мага там не виявили. Самого Лиходєєва також не було. Хатньої робітниці Груні немає, і куди вона поділася, ніхто не знає. Голови правління Никанора Івановича немає, Пролежньова немає!
Виходило щось цілковито несосвітенне: пропав увесь провід адміністрації, вчора був дивацький скандальний сеанс, а хто його доконував і за чиєю намовою - невідомо.
А тим часом повертало на полудень, коли мала відкриватися каса. Але про це, безперечно, не могло бути й мови! На дверях Вар’єте тут-таки вивісили величезний аркуш картону з написом: “Сьогоднішній спектакль відміняється”. В черзі почалося хвилювання, йдучи з голови до хвоста, але, похвилювавшись, вона все-таки почала руйнуватися, і приблизно за годину від неї на Садовій не лишилося й знаку. Слідство відбуло для того, щоб продовжити свою роботу в іншому місці, службовців відпустили, залишивши тільки чергових, і двері Вар’єте позапирали.
Бухгалтеру Василю Степановичу належалось терміново виконати два завдання. По-перше, поїхати в Комісію видовищ та розваг полегшеного типу зі звітом про вчорашні події, а по-друге, побувати у фінвидовищному секторі, щоб здати вчорашній виторг - 21 711 рублів.
Акуратний і сумлінний Василь Степанович упакував гроші в газетний папір, шворкою перехрестив пакет, поклав його до портфеля і, чудово знаючи інструкцію, попрямував, певно, не до автобуса чи трамвая, а до таксомоторної стоянки.
Тільки-но шофери трьох машин забачили пасажира, який поспішав на стоянку з туго набитим портфелем, так усі троє з-під носа в нього від’їхали порожняком, чомусь при цьому злостиво оглядаючись.
Вражений цим явищем бухгалтер довго стояв стовпом, метикуючи, що б то воно означало.
Хвилини за три прикотила порожня машина, і обличчя шофера одразу перекосилося, тільки-но він угледів клієнта.
- Вільна машина? - вражено кахикнувши, запитав Василь Степанович.
- Гроші покажіть, - злостиво відповів шофер, не дивлячись на пасажира.
Все більше дивуючись, бухгалтер, затиснувши дорогоцінний портфель під пахвою, витягнув з гаманця червінця і показав його шоферові.
- Не поїду! - відрубав той.
- Даруйте... - почав був бухгалтер, але шофер його урвав:
- Трояки є?
Цілковито спантеличений бухгалтер дістав з гаманця два трояки і показав шоферові.
- Сідайте, - вигукнув той і ляпнув по прапорцю лічильника так, що мало не зламав його. - Поїхали.
- Немає чим решти здати, чи що? - несміливо спитав бухгалтер.
- Повна кишеня решти! - загорлав шофер, і в дзеркальці відбилися його очі, які наливалися кров’ю. - Третій випадок зі мною сьогодні. Та й з іншими таке ж було. Дає якийсь сучий син червінця, я йому решту - чотири п’ятдесят... Виліз мерзотник! Хвилин за п’ять дивлюсь: замість червінця папірець з нарзанової пляшки! - Тут шофер проказав кілька слів, які не надаються до друку. - Другий - на Зубовській. Червінець. Даю решти три рублі. Пішов. Я поліз у гаман, а звідти бджола - як шпигоне у палець! Ах ти!.. - шофер знову вклеїв нецензурні слова. - А червінця немає. Вчора в цьому Вар’єте (нецензурні слова) якась гадина-фокусник сеанс з червінцями зробив (нецензурні слова)...
Бухгалтер заціпенів, зібгався і удав, що буцімто і слово “Вар’єте” він чує вперше, а сам подумав: “Оце так!”
Приїхавши куди було треба, розплатившись щасливо, бухгалтер увійшов у будинок і попрямував коридором туди, де був кабінет завідувача, і вже по дорозі збагнув, що прийшов невчасно. Якась метушня панувала в канцелярії Видовищної комісії. Повз бухгалтера пробігла кур’єрша з виряченими очима, у збитій на потилицю хусточці.
- Нема, нема, нема, любі мої! - кричала вона, звертаючись невідомо до кого. - Піджак і штани тут, а в піджаку нічого нема!
Вона пропала за якимись дверима, і тут-таки за ними почулися звуки биття посуду. З секретарської кімнати вибіг знайомий бухгалтерові завідувач першого сектора комісії, але був він у такому стані, що бухгалтера не впізнав, і пропав без сліду. Приголомшений усім цим бухгалтер дійшов до секретарської кімнати, яка передувала кабінетові голови комісії, і цілковито оторопів.
Через зачинені двері кабінету долинав грізний голос, який без сумніву належав Прохорові Петровичу - голові комісії. “Шпетить когось, чи що?” - подумав спантеличений бухгалтер і, озирнувшись, побачив інше: в шкіряному кріслі, закинувши голову на його спинку, невтримно ридаючи, з мокрою хусточкою в руках, лежала, витягнувши ноги майже на середину кімнати, особиста секретарка Прохора Петровича - красуня Анна Річардівна.
Всеньке підборіддя Анни Річардівни було вимазане губною помадою, а персиковими щоками повзли з вій чорні ручаї розмоклої фарби.
Побачивши, що хтось увійшов, Анна Річардівна схопилася на ноги, кинулася до бухгалтера, вчепилась у лацкани його піджака, почала трясти бухгалтера й волати:
