Черга бентежно нуртувала, привертала увагу громадян, що плавом пливли повз них, і поринула в обговорення запальних переказів про вчорашній небачений сеанс чорної магії. Ці ж перекази несказанно спантеличили бухгалтера Василя Степановича, який напередодні на спектаклі не був. Капельдинери розповідали казна-що, а серед іншого те, як після закінчення голосного сеансу декотрі громадянки в непристойному вигляді бігали вулицею, і таке інше у тому самому стилі. Скромний і тихий Василь Степанович тільки кліпав очима, слухаючи теревені про ці всі дивовижі, й зовсім не знав, що йому чинити, а робити щось було конче необхідно, і саме йому, позаяк він тепер був найстаршим у всій команді Вар’єте.
На десяту годину ранку черга охочих запопасти квитків до того розбухла, що чутки про неї досягли міліції, і на диво швидко було вислано як піші, так і кінні загони, які цю чергу певною мірою впорядкували. Але і впорядкована зміюка завдовжки з кілометр сама собою була великою спокусою і надзвичайно вражала громадян на Садовій.
Таке діялося зовні, а всередині Вар’єте теж було вельми негаразд. Від самісінького ранку почали дзвонити і дзвонили безперервно телефони в кабінеті Лиходєєва, в кабінеті Римського, в бухгалтерії, в касі та в кабінеті Варенухи. Василь Степанович спочатку відповідав щось, відповідала й касирка, мимрили щось у телефони капельдинери, а згодом і зовсім перестали відповідати, бо на запитання, де Лиходєєв, Варенуха, Римський, сказати було зовсім нічого. Спочатку намагалися відкараскуватися словами “Лиходєєв на квартирі”, а з міста відповідали, що телефонували на квартиру і що квартира каже, що Лиходєєв у Вар’єте.
Зателефонувала схвильована дама, почала вимагати Римського, їй порадили подзвонити дружині його, на що рурка, зайшовшись плачем, відповіла, що вона і є дружина і що Римського ніде немає. Зчинялася якась нісенітниця. Прибиральниця вже всім розказала, що, ввійшовши в кабінет фіндиректора прибирати, вона побачила, що двері там навстіж, лампи горять, вікно в сад розбите, крісло лежить перекинуте і нікого немає.
Десь після десятої увірвалася у Вар’єте мадам Римська. Вона ридала і заламувала руки. Василь Степанович цілковито розгубився і не знав, що їй раяти. А о пів на одинадцяту з’явилася міліція. Перше ж і цілком резонне запитання її було:
- Що це тут у вас діється, громадяни? У чому річ?
Команда розступилася, виставивши наперед блідого і розхвильованого Василя Степановича. Довелося речі називати своїми іменами і зізнаватися в тому, що адміністрація Вар’єте, в особі директора, фіндиректора й адміністратора, зникла і невідомо де перебуває, що конферансьє після вчорашнього сеансу було відпроваджено до психіатричної лікарні і що, кажучи стисло, цей вчорашній сеанс був просто-таки скандальним сеансом.
Розплакану мадам Римську, заспокоївши, наскільки була змога, випровадили додому і найпильніше зацікавилися розповіддю прибиральниці про те, яким вона застала кабінет фіндиректора. Службовців попросили розійтися по своїх місцях і взятися до роботи, і невдовзі в будинку Вар’єте з’явилося слідство, супроводжуване гостровухим, м’язистим, кольору цигаркового попелу собакою з надзвичайно розумними очима. Серед службовців Вар’єте відразу поширилася передавана пошепки чутка про те, що цей пес - не хто інший, як славетний Бубновий Туз. І правда, це був він. Поведінка його вразила всіх. Тільки-но Бубновий Туз убіг до кабінету фіндиректора, як він загарчав, вискаливши жахливі жовтуваті ікла, потім ліг на живіт і з якимось тужним і водночас лютим виразом очей поповз до розбитого вікна. Переборовши свій страх, він раптом вискочив на підвіконня і, задравши гостру морду догори, дико й люто завив. Він не хотів йти з вікна, гарчав, здригався і поривався зіскочити вниз.
Пса вивели з кабінету і пустили у вестибюль, звідти він вийшов через парадний хід на вулицю і привів тих, хто йшов за ним, до таксомоторної стоянки. Коло неї він слід, по якому йшов, загубив. Після цього Бубнового Туза відвезли.
Слідство розташувалося в кабінеті Варенухи, куди й почали по черзі викликати тих службовців Вар’єте, котрі були свідками вчорашніх пригод під час сеансу. Треба сказати, що слідству на кожному кроці доводилося переборювати непередбачувані труднощі. Ниточка раз у раз обривалася в руках.
Афіші були? Були. Але за ніч їх заклеїли новими, і тепер жодної немає, хоч убий! Звідки взявся цей самий маг? А хто ж його знає. Але ж з ним укладувано угоду?
- Треба гадати, - відповідав розхвильований Василь Степанович.
- А якщо укладали, то вона повинна була пройти через бухгалтерію?
- Неодмінно, - відповідав, хвилюючись, Василь Степанович.
- Так де ж вона?
- Нема, - відповідав бухгалтер, усе дужче бліднучи й розводячи руками. І справді, ні в теках бухгалтерії, ні у фіндиректора, ні в Лиходєєва, ні у Варенухи жодних слідів угоди немає.
А прізвище цього мага? Василь Степанович не знає, він не був учора на сеансі. Капельдинери не знають, касирка, що продавала квитки, морщила лоба, морщила, думала, думала, нарешті сказала:
- Во... Наче Воланд.
