— Воно й не дивно, — провадив месьє Одинак. — Ця книга не для тих, хто починає жити. Вона для людей, що вже посередині життя. Для тих, хто дивується, куди, в біса, поділася перша половина. Хто відриває погляд від ніг, які нетерпляче переставляли одну поперед одної, не дивлячись, куди ж так злагоджено й старанно бігли весь цей час. Тільки сліпий до життя потребує казки Сарамаго. Ви, Анно, спроможні бачити.
Потім Анна перестала читати. Натомість вона працювала. Дуже багато, занадто довго, усе більше й більше виснажуючись і накопичуючи втому в собі. Доки зрештою не стався провал — якось їй не вдалося хоч комусь збути побутову хімію чи підгузки.
— Реклама — це останній оплот патріархату, — заявила вона месьє Одинакові та захопленому Джорданові. — Навіть важливіший за армію. Лише завдяки публічності світ залишається незмінним.
Завершивши свою сповідь, вона відкинулася на спинку крісла.
Однак її відповіді нічого не важили для месьє Одинака при доборі книг. Вони лишень допомагали йому вивчити голос Анни, її манеру розмовляти.
Месьє Одинак накопичував слова, що виринали з потоку повсякденних висловів. Саме ці яскраві перли виявляли погляди жінки — їх навіть можна було відчути на запах і дотик. Це те, що насправді було важливим для неї, турбувало, вказувало на справжні почуття. Те, що вона намагалась приховати за словесним потоком. Страждання й прагнення.
Якраз такі слова месьє Одинак і виловлював. Анна часто говорила: «Це не планувалося» або «Я на це не розраховувала». Жінка згадувала про «незліченні» спроби та «послідовність» нічних жахіть. Вона жила у світі математики — бездоганному засобі для впорядковування ірраціонального та особистого. А ще не дозволяла собі довіряти інтуїції або вважати неможливе можливим.
І це було лише частиною того, до чого месьє Одинак прислухався і що відзначав: те, що робить душу нещасливою. Існувала ще й інша частина: те, що робить душу щасливою. Месьє Одинак знав — сутність того, що людина любить, також відображається в її мовленні.
Мадам Бернар, власниця будинку номер 27, переносила свою любов до тканин на будинки і людей. Її улюбленим висловом був: «Манери, як зім’ята синтетична сорочка». Піаністка Клара Віолет виражала себе в музичному стилі: «Молодша дочка Голденбергів грає лише третю скрипку в житті своєї матері». Бакалійник Голденберг виміряв світ запахами, називаючи чийсь характер «гнилим», а просування по службі — «перезрілим». Його наймолодша дочка, Бріджіт, «третя скрипка», любила море — магніт для тендітних натур. Чотирнадцятирічна скороспіла кралечка порівнювала Макса Джордана з «видом на море із Кассі» — «глибоким і далеким». Звісно, «третя скрипка» була по вуха закохана в письменника. Ще зовсім недавно Бріджіт хотіла бути хлопцем. А тепер вона понад усе жадала бути жінкою.
Месьє Одинак заприсягнувся собі якнайшвидше принести Бріджіт книгу, яка зможе стати її райським островом в океані кохання.
— Ви часто просите вибачення? — запитав месьє Одинак Анну. Жінки завжди почуваються винуватішими, ніж це є насправді.
— Ви маєте на увазі: «Вибач, я ще не договорила» чи, радше, щось на кшталт: «Вибач, що кохала тебе, та від цього в тебе лиш боліла голова?»
— Те й те. Будь-яке прохання про вибачення. Можливо, ви звикли почуватися винною за все. Часто буває, що не ми створюємо слова, а слова, які ми використовуємо, створюють нас.
— Знаєте, ви дуже смішний книгар.
— Так, знаю, мадемуазель Анно.
Месьє Одинак попрохав Джордана притягти кілька десятків книг із «Бібліотеки почуттів».
— Ну ось, маєте, шановна. Романи про силу духу, науково-популярна література про переосмислення свого життя, поезія для почуття гідності, — книги про мрійливість, згасання, кохання і про життя художниці.
Він викладав до її ніг містичні балади — безкомпромісні казки про безодні, падіння, загибель і зраду. Невдовзі Анна була оточена стосами книг, наче жінка у взуттєвому магазині — коробками.
Месьє Одинак хотів, щоб Анна почувалася, немов у гнізді. Він прагнув, щоб вона відчула безмежжя можливостей, яке відкривається в книгах. Адже вони завжди поряд. Незмінно любитимуть своїх читачів. Вони — це точка опори в непередбачуваному світі. У житті. У коханні. Після смерті.
Коли потому Ліндґрен по-хазяйськи стрибнула Анні на коліна, зручненько вмостилася там, лапка до лапки, і голосно замуркотіла, — зморена, нещаслива у коханні, змучена докорами сумління менеджерка з реклами втомлено обіперлася об спинку крісла. Її напружені плечі розслабилися, великі пальці випросталися зі стиснених кулаків. Обличчя засяяло.
Вона читала.
Месьє Одинак спостерігав, як слова з книги випещували її зсередини. Анна відкривала десь глибоко в собі резонатор, що реагував на слова. Вона була скрипкою, яка вчилася грати сама по собі.
Месьє Одинак помітив спалахи радості на обличчі Анни, і в грудях йому защеміло.
