Месьє Одинак ішов по Рю Монтаньяр і пробував дивитися на цю тихеньку вуличку в центрі галасливого кварталу Маре очима Катрін. «Катрін», — мурмотів месьє Одинак. «Кат-рін». Її ім’я легко злітало з його вуст.
Щось неймовірне.
Чи був будинок номер 27 на вулиці Монтаньяр неприємним притулком для вигнанки? Невже все, що вона тепер споглядала, було заплямоване відмовою її чоловіка: «Ти мені більше не потрібна»?
Без потреби в ці місця майже ніхто не заходив. Тутешні будинки з фасадами, пофарбованими у різні відтінки пастелі, були не вищі п’яти поверхів.
Уздовж вулиці Монтаньяр один за одним вишикувалися пекар, виноторговець і продавець тютюнових виробів. В інших будинках тулилися квартири, медичні кабінети й офіси — аж до самої площі. А там уже панувало царство Ti Breizh, бретонського бістро з червоним тентом, де подавали запашні млинці, м’які й дуже смачні.
Месьє Одинак налаштував для офіціанта Тьєррі електронну книгу, яку забув якийсь метушливий представник видавництва. Для таких завзятих читачів, як Тьєррі, котрий не вистромляв носа з чергового роману навіть між замовленнями і мав викривлену спину через постійне таскання книг («Я дихаю тільки тоді, коли читаю, месьє Одинак»), ці пристрої були винаходом сторіччя. Для книгарів же — ще одним цвяхом у їхню труну.
Тьєррі запропонував месьє Одинакові склянку «Ламбіґу» — бретонського яблучного бренді.
— Не сьогодні, — відмовився месьє Одинак. Цю фразу він повторював щораз. Месьє Одинак не вживав алкоголю. Ні краплі.
Бо коли він випивав, кожен ковток розширяв і без того величезні вирви у греблі, на яку напирало клекітне озеро думок та почуттів. Колись він уже пробував так забутися. То були часи потрощених меблів.
Сьогодні ж у месьє Одинака була особлива причина відмовитися від пропозиції Тьєррі. Він хотів якнайшвидше принести «книги, щоб поплакати» мадам Катрін, у минулому мадам Ле П.
Зелено-білий тент бакалійної лавки Голденберга настовбурчився поряд із Ti Breizh. Побачивши месьє Одинака, Голденберг вийшов назустріч.
— Скажіть, месьє Одинак… — почав Голденберг трохи збентежено.
— Це стосується Бріджіт. Здається, моя маленька дівчинка, гм, робиться жінкою. Це породжує, е-е-е, певні проблеми, ви розумієте, про що я? Чи немає у вас якоїсь книжки про це?
На щастя, ішлося про чоловічу розмову щодо порночтива. Ще один батько в розпачі від пубертатного періоду своєї дочки. Він не уявляє, як встигнути озброїти свою дитину премудростями статевого виховання, перш ніж вона зустріне «не того» чоловіка.
— Сходіть у клініку для батьків.
— Ну, не знаю. Може, нехай краще дружина піде…
— Добре, тоді йдіть обоє. Перша середа місяця, о восьмій ранку. А потім можете вдвох піти пообідати.
— Я? З дружиною? Для чого?
— Вона буде щаслива.
Месьє Одинак попрямував далі, доки Голденберг не отямився.
Звичайно, коли до цього доходить, то в клініку біжать матері. І вони не будуть розбалакувати про своїх статевозрілих нащадків. Більшість із них, насправді, шукають сякі-такі посібники зі статевого виховання для своїх чоловіків, щоб просвітити їх щодо основ жіночої анатомії.
Месьє Одинак набрав код і відчинив вхідні двері. Але не встиг ступити й кроку, як із помешкання консьєржки викотилася мадам Розалет, тримаючи свого мопсика під рукою. Едіт, а саме так звали собачку, понуро припала до низу пишного бюсту Розалет.
— Месьє Одинак, нарешті ви прийшли!
— Нова фарба для волосся, мадам? — запитав він, натискаючи кнопку виклику ліфта.
Її рука, червона від постійного прибирання, метнулася до розкішного начосу.
— Іспанська троянда. Дещо темніша, ніж Шеррі Брю, але, здається, набагато елегантніша. Який ви уважний! Однак я повинна вам де в чому зізнатися, месьє.
Її вії затріпотіли. Собачка в такт захекав.
— Якщо це таємниця, обіцяю негайно її забути, мадам.
У Розалет була пристрасть до хронології. Вона з насолодою реєструвала неврози, звички, інтимні подробиці життя співмешканців, старанно розставляла їх у шкалі добропорядності, та, зібравши достатньо інформації, ділилася своїми висновками з іншими. Щодо цього вона була дуже щедрою.
— А ви пустун! Звісно, мене анітрохи не стосується те, що мадам Гулівер щаслива з тим юнаком. Ні, ні. Це… це була… ну… книжка.
Месьє Одинак знову натиснув кнопку.
— І ви придбали цю книгу в іншого книгаря? Що ж, я вас прощаю, мадам Розалет.
— Ні. Гірше. Я викопала її з ящика на Монмартрі всього-на-всього за п’ятдесят центів. Ви ж самі казали, якщо книзі понад двадцять років, то платите лише декілька центів і даєте їй друге життя.
— Авжеж, так я й казав.
Розалет нахилилася вперед, і він відчув її подих з кави і коньяку, змішаний із запахом собачки.
— Краще б я цього не робила. Жахливе оповідання про таргана! Тільки уявити — мати вимітає власного сина віником. Страхіття! Я потім декілька днів тут усе вишкрібала. Він завжди так пише, цей месьє Кафка?
