Маленька паризька книгарня полностью

Єдине, що не зачепив, — це книги, які їй читав. Він читав уголос щовечора — безліч віршів, сцен, глав, колонок, коротких витягів із біографій та науково-популярних книг, «Маленькі молитви на сон грядущий» Рінгельнатца (а як вона любила «Маленьку цибулинку») — тож вона засинала в цьому дивному, пустельному світі, на холодній півночі з її замороженим народом. Він не міг змусити себе викинути ці книжки.

Замурував ними Лавандову кімнату.

Та нічого не допомагало. Сама клята відсутність не зникала.

І він знайшов вихід — почав уникати самого життя. Замкнув тугу за минулим глибоко всередині. Але зараз вона охопила його з неймовірною силою.

Месьє Одинак, хитаючись, дійшов до ванної і підставив голову під крижану воду.

Він ненавидів Катрін, а ще більше ненавидів її проклятого, зрадливого, жорстокого чоловіка.

І треба було цьому Ле П.-Придурку покинути її зараз і не залишити хоча б щось, принаймні кухонний стіл? От ідіот!

Він ненавидів консьєржку, і мадам Бернар, і Джордана, і мадам Гулівер — усіх. Так, кожного.

Він ненавидів Манон.

Месьє Одинак відчинив двері. Його голова була мокра. Якщо ця мадам Катрін дуже хоче, то він їй скаже: «Так, дідько б його вхопив, це мій лист! І я просто не захотів його тоді відкрити. Із гордості. Із принципу».

Будь-яку помилку можна виправдати, якщо під рукою є принципова позиція.

Він хотів прочитати той лист, коли буде готовий. Через рік. Або два. І зовсім не збирався чекати двадцять років, а тим часом старіти й дивачити.

Тоді не відкривати листа Манон було його єдиним захистом, а відмова виправдати її — єдиною зброєю.

Саме так.

Якщо хтось покидає вас, треба відповідати мовчанням. Вам не дозволили дати цій людині ще щось, значить, треба закритися, відгородитися, так само, як і людина, що зневажила ваше з нею майбутнє. Він вирішив, що так буде правильно.

— Ні, ні, ні! — вигукнув месьє Одинак. Щось тут було не так. Він це відчував, але не знав, що саме. І від цього божеволів.

Месьє Одинак підійшов до дверей навпроти.

І подзвонив.

Потім постукав, а через хвильку знову подзвонив. Достатньо, щоб нормальна людина могла вийти з душу й витрясти воду з вух.

Де поділася Катрін? Хвилину тому була.

Він кинувся назад до своєї квартири, видер сторінку з першої-ліпшої книжки, що потрапила йому до рук, і нашкрябав: «Я прошу вас принести мені лист у будь-який час. Будь ласка, не читайте його. Вибачте за незручності. З повагою, Одинак».

Він поглянув на свій підпис і подумав, чи зможе коли-небудь знову використовувати своє ім’я. Щоразу, коли він про це думав, то чув голос Манон. Як вона видихнула його ім’я. І засміялася. Шепочучи, о, шепочучи.

Він втулив свої ініціали між «З повагою» і «Одинак»: Ж.

Ж — Жан.

Склав аркушик удвоє й прикріпив його шматочком клейкої стрічки до дверей Катрін на рівні очей.

Лист. У кожному разі це буде якесь недолуге виправдування, що ним жінки позбавляються своїх коханців, коли їм усе набридає. Тому не треба себе так накручувати.

Звичайно.

Відтак він повернувся до своєї квартири чекати.

Раптом месьє Одинак відчув себе насправді самотнім, наче малий, дурний човник на хвилях насмішкуватого, презирливого моря — без вітрила, без керма і без назви.

Коли ніч відлетіла, залишивши Париж на суботній ранок, месьє Одинак розігнув ниючу спину, зняв окуляри для читання і потер почервоніле, надавлене перенісся. Упродовж кількох годин він повзав по підлозі, складаючи пазл. Картонні деталі він вставляв на місце тихесенько, аби почути, коли Катрін підійде до його дверей. Але там панувала німа тиша.

Ребра, спина й шия боліли, коли месьє Одинак знімав сорочку. Потім він стояв під холодним душем, аж доки шкіра не посиніла. А відтак почервоніла, як у вареного рака, під струменем гарячої води. Отак паруючи, він попрямував до кухонного вікна, обмотавши навколо талії один із двох своїх рушників. Зробив декілька віджимань і присідань, поки на плиті заварювалась кава. Сполоснув єдину чашку й налив собі трохи чорної кави.

Літо й справді вночі зійшло на Париж. Повітря було тепле, неначе щойно наповнена чашка чаю.

Може, вона вкинула лист у поштову скриньку? Після того, як він учора поводився, Катрін, мабуть, ніколи не захоче його бачити.

Зав’язавши рушник вузлом, месьє Одинак босоніж спустився сходами до поштових скриньок.

— Гей, послухайте, це просто не… О, невже це ви?

Мадам Розалет у домашньому халаті визирала зі своєї квартири. Він відчув, як її погляд пробіг по його шкірі, м’язах і рушнику, що аж наче зсохся.

Месьє Одинакові здалося, що Розалет трохи затягла момент упізнавання. І це що, був схвальний кивок?

Ураз зашарівшись, він побіг нагору.

Підійшовши до дверей, він угледів там щось, чого раніше не було.

Записка.