Маленька паризька книгарня полностью

— Жане, жінки здатні кохати набагато інтелігентніше, тонше, ніж ми, чоловіки! Вони ніколи не кохають чоловіка за його тіло, навіть якщо можуть ним насолоджуватися — та ще й як, — Хоакін із насолодою зітхнув. — Жінки кохають тебе за твій характер, силу, розум. Чи за те, що можеш захистити дитину. Або ж ти гарна людина, благородна, достойна. Вони ніколи не кохають нас так тупо, як ми їх. І не за те, що в тебе якісь особливо прекрасні щиколотки або тобі так личить костюм, що партнери по бізнесу просто помирають від заздрощів, коли вони тебе їм представляють. Такі жінки теж існують, однак лиш як повчальний приклад для інших.

Мені подобаються щиколотки Катрін. Чи хоче вона мене комусь представити? Чи достатньо я… інтелігентний для цього? Або благородний? Чи є в мені що-небудь, що цінують жінки?

— Коні обожнюють тебе всього цілком.

— Коні? Які коні? — запитав месьє Одинак, роздратувавшись. Він слухав краєм вуха.

Вони завернули за ріг і тепер стояли позаду гравців у петанк, біля Уркського каналу.

Хоакіна зустріли рукостисканнями, а Жану гравці в буль стримано кивали.

Він дивився, як його батько ступив на поле для кидка, пригнувсь і махав правою рукою, як маятником.

Веселе барило з ручкою. Мені пощастило з батьком. Він завжди любив мене, навіть якщо не був ідеальним.

Залізо б’є залізо: Хоакін Одинак вправно вибив один із булів команди супротивника.

Приглушені оплески.

Я міг бачити, чути, плакати й ніколи не зупинятися. Чому я був таким дурним, що в мене зовсім не лишилося друзів? Я боявся, що одного разу вони мене покинуть, як мій найкращий друг Віджая? Чи боявся, що вони сміятимуться з мене, бо не втримав Манон?

Він подивився на батька й хотів сказати: «Ти подобався Манон. Пам’ятаєш Манон?» Та батько уже говорив до нього:

— Скажи своїй мамі, Жане,.. ні, ні. Скажи їй, що кращої за неї немає нікого — нікого.

Тінь жалю промайнула по обличчю Хоакіна через те, що навіть кохання не змогло зупинити жінку, яка весь час намагалася приструнчити свого чоловіка, бо він діймав її до печінок.

Катрін оглянула червону кефаль, свіжу зелень і вершки від круторогих нормандських корів, потім взяла молоду картоплю, сир та вказала на запашні груші й вино.

— Із цієї купи можна щось сотворити?

— Так. Але по черзі, не з усього зразу, — сказав він.

— Насправді я з нетерпінням чекала цього весь день, — зізналася вона. — Але й трохи боялася. А ви?

— А я — навпаки, — відказав він. — Насправді я боявся, але й трохи чекав. Я повинен попросити пробачення.

— Ні, не повинні. Щось мучило вас у той момент, чи ж варто вдавати, що це не так?

Промовляючи це, вона кинула йому один зі своїх кухонних рушників у блакитно-сіру клітинку, щоб він начепив його замість фартуха. На ній була блакитна літня сукня, за червоний пояс, замість фартуха, заправлений рушник. Сьогодні він побачив, що її біляве волосся взялося сивиною на скронях, а в очах більше не було збентеження й страху.

Скоро шибки запітніли, газове полум’я шипіло під каструлями й сковорідками. Біле вино, цибуля-шалот і вершковий соус тушкувалися, а у великій пательні в оливковій олії рум’янилася картопля, посипана розмарином і сіллю.

Вони невимушено перемовлялися, немов були давно знайомі й певний час не бачилися. Вони розмовляли про Карлу Бруні, про те, як морські коники-чоловіки носять своє потомство в кишені на животі, про моду, продаж солі з ароматизаторами. І звичайно ж пліткували про сусідів.

Так вони перестрибували з однієї теми на іншу і, стоячи поряд, готували вечерю. Месьє Одинакові здавалося, що з кожним реченням між ним і Катрін все більше проявлялася спорідненість душ.

Він і далі готував соус, а Катрін шматочок за шматочком тушкувала в ньому рибу. Вони їли просто зі сковорідок, стоячи, бо в Катрін не було другого стільця.

Вона налила вино: легке золоте Тапі із Гасконі. І він випив його, обережно ковтаючи.

Найдивовижнішим на цьому побаченні, першому від 1992 року, було те, що він почувався абсолютно захищеним, заледве увійшовши до квартири Катрін. Усі думки, які постійно пригнічували його, зникли на її території, наче невидимий поріг не пускав їх.

— А чим ви зараз займаєтесь? — запитав месьє Одинак в якийсь момент, коли вони обговорили всі світові проблеми.

— Я? Пошуком, — відповіла вона.

Вона взяла шматочок багета.

— Я шукаю себе. Перед… перед тим, що сталось, я була для свого чоловіка помічником, секретаркою, радником із особистих питань і прихильником. Зараз я згадую, на що була здатна до зустрічі з ним. Точніше, намагаюся зрозуміти, чи ще здатна на це. Тому моє заняття — спроби.