Швидко розгорнув складений папірець. Вузол розв’язався, і рушник зісковзнув додолу. Та месьє Одинак навряд чи й помітив, що світить голим задом на весь під’їзд, читаючи з посиленим роздратуванням:
Гнів уже починав душити його, та раптом сталося щось неймовірне.
Лівий кутик рота в нього засіпався.
І він… засміявся.
Чи то сміючись, чи то стогнучи, він бурмотів: «Принесіть тарілку. Прочитайте лист. Ви ніколи нічого не хочете, Одиначе. Пообіцяй мені. Помри раніше за мене. Пообіцяй!»
Обіцянки. Жінки завжди хочуть обіцянок.
— Я більше нікому нічого не обіцяю! — вигукнув він у порожній сходовий проліт, голий і зненацька розлючений.
У відповідь — незворушна тиша.
Він грюкнув дверима за собою й задоволено прислухався до зчиненого ним шуму. Він сподівався, що це гуркання змусить усіх повистрибувати з ліжок.
Потім знову відчинив двері й трохи зніяковіло забрав рушник.
Ба-бах! Іще один грюкіт дверима.
Тепер уже точно всі посхоплювалися.
Месьє Одинак швидко простував вулицею Монтаньяр. Йому здавалося, що він бачить крізь фасади будинків, наче це були відкриті лялькові будиночки.
Він знав кожну бібліотеку в кожному домі. Зрештою, це ж він і збирав їх роками.
Номер 14 — Кларіса Менепеш. Тонка душа у величезному тілі! Їй подобалася войовниця Брієна у «Пісні льоду й вогню».
За завісами з тюлю номера 2 — Арнольд Сілет, котрий мріяв жити в двадцяті роки. У Берліні. Бути художником. І жінкою.
Навпроти, у номері 5, сидить за комп’ютером, наче аршин проковтнула, перекладачка Надіра дель Паппас. Вона любить історичні романи, у яких жінки переодягалися чоловіками й обстоювали свої обмежені права.
А на наступному поверсі? Більше ніяких книжок. Усі повернули.
Месьє Одинак зупинивсь і подивився вгору на фасад номера 5.
Марго, вісімдесят чотири роки, вдова. П’ятнадцятирічною вона була закохана в німецького солдата-однолітку. Війна позбавила обох юності. Як він хотів кохатися з нею перед поверненням на фронт! Адже знав, що не виживе там. Як вона соромилася роздягатися перед ним… і як тепер хотіла, щоб тоді вона не нітилася! Марго шкодувала за втраченою можливістю упродовж останніх шістдесяти дев’яти років. Що старішою вона ставала, то сильніше в пам’яті згасав спогад про той вечір, коли вона і хлопчик лежали, тремтячи, поряд і трималися за руки.
Месьє Одинак пішов далі. Він зупинився перед вітриною винного магазину Ліони. Якесь відображення у вікні. Це він? Високий чоловік у звичайному одязі, з цим невикористаним, незайманим тілом, зсутулений, наче хоче бути невидимим?
Та ось він побачив, що Ліона виходить із підсобки і, як завжди, несе суботній пакунок для його батька. Месьє Одинак згадав, скільки разів він проходив повз і відмовлявся зайти й випити чарчину, побалакати з нею або з кимось із її відвідувачів — з товариськими, нормальними людьми. Скільки разів за останній двадцять один рік він вважав за краще піти далі, а не зупинитися, знайти друзів, познайомитися з жінкою?
За півгодини месьє Одинак уже був біля Озера ла Віллет і стояв перед столом у барі «Урк», хоча той ще не відчинився. Це було місце, де гравці в
— А чого ти так рано? Щось із мадам Берньє? Скажи, Ліраб…
— Ні, у мами все гаразд. Вона муштрує полк німців, які хочуть навчитися вимови в аутентичної паризької інтелігентки. Не турбуйся про неї.
Батько й син мовчали, поєднані спогадами про те, як Лірабель Берньє зазвичай пояснювала Одинакові-школяреві за сніданком відмінність між відстороненою елегантністю німецького
— S
Лірабель Берньє. Тепер батько називав її дівочим прізвищем, тоді як спочатку кликав місіс Пустункою, а потім мадам Одинак.
— І що вона просила передати цього разу? — запитав Хоакін Одинак свого сина.
— Що тобі треба відвідати уролога.
— Скажи їй, що відвідаю. Хай не нагадує мені про це кожні півроку.
