Маленька паризька книгарня полностью

— Невже не можна було просто зателефонувати мені, як зробила би будь-яка інша нормальна людина? Для чого було приховувати, що ти хвора? Як ти могла, Манон? Як ти могла спати поряд зі мною стільки ночей і нічого не сказати? Чорт забирай, дурна ти… ти… Боже!

Він не знав, куди вихлюпнути свою лють. Йому хотілося що-небудь розбити. Він упав на коліна і почав гамселити по піску, загрібати його обома руками й кидати позад себе. Він загрібав. І лютував. І знову загрібав. Та цього було замало. Він скочив на ноги й побіг у воду. Гатив по хвилях кулаками, долонями, обома руками, по черзі кожною. Солона вода заливала очі. Було боляче. Та він усе бив і бив.

— Чому ти так зробила? Чому? Не мало значення, до кого він звертався — до себе, до Манон, до смерті; все одно. Його душила лють.

— Я думав, ми знаємо одне одного, гадав, ти була на моєму боці, я сподівався…

Його лють затверділа. Вона потонула в морі між двома хвилями. Перетворилася на уламки, які спливуть деінде й розлютять іще кого-небудь — розлютять, бо смерть може увірватися будь-якої миті й зруйнувати життя.

Жан відчув каміння під босими ногами й помітив, що тремтить.

— Краще б ти мені сказала, Манон, — промовив він уже спокійніше, задиханий і спустошений. Розчарований.

Море незворушно котило свої хвилі.

Сльози більше не діймали його. Він ще згадував окремі моменти з Манон і далі управлявся у своїх водних молитвах. Опісля просто сидів, обсихав на вранішньому сонці й насолоджувався тремтінням. Так, йому подобалося вертатися босоніж кромкою води, купувати своє перше за день еспресо й пити його, відчувати, як на голові висихає мокре волосся, спостерігати за морем і його кольорами.

Месьє Одинак куховарив, купався, майже зовсім не пив, висиплявся і щовечора зустрічався з гравцями в кулі. Він і далі писав листи. Працював над «Великою Енциклопедією помірних емоцій», а вечорами в книгарні продавав книги людям у пляжних шортах.

Тепер чоловік по-іншому добирав книги читачам. Він часто цікавився:

— Як ви хотіли би почуватися, лягаючи спати?

Більшість його клієнтів воліли почуватися легко й безпечно.

Месьє Одинак просив покупців розказувати йому про те, що їм найбільше подобається. Він дізнався, що кухарям подобались їхні ножі. Агенти з нерухомості обожнювали бряжчання зв’язки ключів. А стоматологи натішитись не могли, упіймавши спалах страху в очах своїх пацієнтів.

Найчастіше він запитував:

— Яка на смак має бути книга? Наче морозиво? Мов прянощі? Ніби м’ясо? Чи неначе охолоджене рожеве?

Їжа й книги тісно пов’язані. Він дізнався про це в Санарі, і за це отримав прізвисько «книгурман».

У другій половині серпня месьє Одинак завершив ремонт маленького будинку. Він поділяв його з відлюдькуватим смугастим бродячим котом, який ніколи не нявчав, не мурчав і приходив тільки ввечері, незмінно простягався біля ліжка й сердито дивився на двері. Із цієї позиції кіт стеріг сон месьє Одинака.

Він спробував назвати його Олсон. Однак почувши це ім’я, кіт вишкірив ікла, тому Жан вирішив зупинитися на Псст.

Жан Одинак не хотів знову змушувати жінку здогадуватися про його почуття — навіть якщо й сам він тільки здогадувався, які були ті почуття. Він досі перебував у певному міжзонні, і будь-яке починання губилося в тумані. Він не зміг би тепер сказати, де перебуватиме о цій порі за рік. Чоловік знав лише те, що мусить пройти цей шлях до кінця. Тому й далі писав Катрін листи, так як робив це під час подорожі річкою і відколи оселився в Санарі.

Семі порадила йому:

— Спробуйте хоч раз скористатися мобільником. Побачите, яка це чудова штука, я вам точно кажу.

І якось увечері він узяв мобільник і набрав номер у Парижі. Катрін мусила знати, хто він такий: чоловік, котрий застряг між тьмою і світлом. Ти стаєш кимось іншим, коли помирають кохані.

— Номер двадцять сім. Ало! Хто це ? Говоріть, вас не чути.

— Мадам Розалет… Чи давно ви фарбували волосся? — запитав він нерішуче.

— О! Месьє Одинак, як…

— Ви знаєте номер мадам Катрін?

— Звичайно. Я знаю кожен номер у цьому будинку, кожнісінький. О, мадам Гулівер пішла нагору…

— Чи не могли б ви мені його дати?

— Номер мадам Гулівер? Та навіщо він вам?

— Ні, люба мадам. Номер Катрін.

— А. Так. Ви багато писали їй, еге ж? Я знаю, бо мадам носить листи із собою. Якось вони випали в неї із сумочки. І я випадково побачила. Це було в той день, коли месьє Голденберг…

Він вирішив не наполягати, щоб мадам Розалет дала йому номер, а почекати, поки вона вихлюпне на нього порцію пліток. Про мадам Гулівер, чиї нові темно-рожеві пантофлі демонстративно стукають по сходах. Про Кофі, який вирішив піти в політику. Про мадам Бомм, котра перенесла успішну операцію на очах і вже не потребує збільшувальних окулярів для читання. І про балконний концерт мадам Віолет: чудово! Хтось зняв — як там його? — відео і виклав у той Інтернет, а інші люди багато наклакали — чи щось таке — на нього, і мадам Віолет прославилася.

— Наклікали?

— Ну, я ж так і кажу.