Маленька паризька книгарня полностью

Так, горе досі жило в його грудях. Коли воно навалювалося на нього, легені стискалися, дух забивало і всесвіт зсихався в тонку стрічку. Але він цього вже не боявся. Просто пропускав крізь себе.

Страх теж стискав його горло, та якщо він дихав повільно й спокійно, його було майже не чутно. З кожним віддихом страх зменшувався. Месьє Одинак жмакав його і подумки кидав котові, щоб той погрався ним і викинув із дому.

Радість танцювала у сонячному сплетінні, і він не заважав їй. Думав про Сальво і Кунео, про веселі Максові листи, у яких дедалі частіше з’являлось одне ім’я: Вік. Дівчина з трактора. Він уявляв, як Макс гасає по Люберону за винно-червоним трактором, і не міг втриматися від сміху.

Дивовижно, але кохання оселилося на Жановому язиці. У нього був смак западинки біля основи шиї Катрін.

Усмішка мимоволі раз у раз з’являлась на Жановому обличчі. Тут, на Півдні, у морі світла й тепла повернулося ще щось. Бажання жити. Чуттєвість. Жага.

Іноді, коли він просто милувався морем або читав, сидячи на стіні поряд із гаванню, від самого сонячного тепла його тіло сповнювалося приємним, стрімким, нестримним напруженням. Внизу тіло також звільнялося від скорботи.

Він не був із жінкою двадцять років. І тепер все його єство прагнуло цього.

Жан не заважав думкам линути до Катрін. Він і досі відчував її у свої руках — знайоме відчуття доторку до її волосся, шкіри, м’язів. Уявляв, як він торкається її стегон. Її грудей. Як вона дивитиметься на нього, задихаючись. Як зустрінуться їхня шкіра, їхні єства, як притиснуться живіт до живота, насолода до насолоди. Він бачив кожну деталь.

— Я повернувся, — прошепотів він.

Він жив своїм звичним життям, їв, купався, продавав книги й віджимав прання новою пральною машиною. А потім, зовсім несподівано, щось усередині нього зрушило з місця.

Ось так. Наприкінці свят, двадцять восьмого серпня.

Він їв на обід свій звичний салат і роздумував, чи не поставити свічку за Манон у каплиці Notre-Dame-de-la-Pitiе’, чи скупатись в Портісолі, як завжди. Та раптом відчув, як його внутрішнє сум’яття припинилося. Зникло пекуче відчуття і все інше, від чого на очі наверталися сльози тривоги і втрати.

Він встав і, стривожений, вийшов на терасу. Невже це сталося? Чи це можливо? Чи горе грає з ним у піжмурки й зараз знову вскочить у двері?

Він досяг дна своїх жахливих душевних мук. Копав, і копав, і копав. І раптом — промінь світла.

Жан кинувся до кімнати, до серванта, де в нього завжди були папір і ручка. Він написав:

Катрін,

я не знаю, чи все буде добре, чи зможемо ми не ранити одне одного. Мабуть, не зможемо, бо ми люди.

Та я точно знаю тепер, коли настав цей довгожданий момент, що найлегше в житті для мене — це засинати з тобою. І прокидатися. І кохати.

Я хочу готувати для тебе, коли голод затьмарить твій настрій. Будь-який голод: голод життя, голод кохання, голод світла, моря, подорожей, читання і сну також.

Я хочу втирати крем у твої долоні, коли ти пораниш їх об грубе каміння.

У моїх снах ти — рятувальниця каменів, здатна бачити крізь товщу каменя і знаходити річки серця, що течуть усередині.

Я хочу бачити, як ти йдеш піщаною стежкою, обертаєшся і чекаєш мене.

Бажаю дрібниць і важливих речей. Прагну сперечати­ся з тобою, а потім зненацька розсміятися. Волію наливати какао у твою улюблену чашку в спекотний день, а після вечірки з добрими друзями — відчинити і притримувати дверцята автомобіля, коли ти, щаслива, сідатимеш у нього.

Я хочу тримати тебе вночі й відчувати, як твої маленькі сідниці притискаються до мого теплого живота.

Прагну робити тисячі дрібних і великих справ із тобою, з нами — тобою, мною, разом, з тобою як частиною мене, і зі мною як частиною тебе.

Катрін, будь ласка. Приїжджай! Приїжджай швидше!

Приїжджай до мене!