Маленька паризька книгарня полностью

А, і ще, мадам Бернар перебудувала горище і хоче пустити жити туди якогось художника. І його жениха. Його жениха! Може, ще й морського коника на додачу?

Месьє Одинак тримав мобільник подалі від вуха, щоб вона не чула, як він сміється. Мадам Розалет усе щебетала й щебетала, а Жан думав тільки про те, що Катрін не розлучається з його листами і всюди носить їх із собою. Фан-тас-ти-ка, як сказала б консьєржка.

Здається, минула ціла вічність, перш ніж вона продиктувала йому номер Катрін.

— Нам усім вас не вистачає, месьє, — промовила мадам Розалет. — Сподіваюсь, ви вже не сумуєте так сильно?

Він стиснув телефон у руці.

— Уже ні. Дякую, — відказав він.

— Нема за що, — тихо сказала мадам Розалет, перш ніж поклала слухавку.

Він наклацав номер Катрін і, заплющивши очі, підніс телефон до вуха. Один гудок, другий…

— Ало!

— Мм… це я.

Це я? От дурень, звідки вона знає, що це за «я» такий?

— Жан?

— Так.

— О, Боже!

Він почув, що Катрін зітхнула й опустила телефон. Вона висякалась і повернулася на лінію.

— Я не сподівалася, що ти зателефонуєш.

— Мені покласти слухавку?

— Не здумай!

Він усміхнувся. Якщо судити з тиші, здогадувався він, вона теж усміхається.

— Як…

— Що…

Вони заговорили одночасно, засміялися.

— Що ти тепер читаєш? — м’яко запитав він.

— Книги, що ти мені дав. Здається, вже вп’яте. А ще я не прала сукню, у якій була тоді в наш вечір. Ти знаєш, на ній ще й досі запах твого лосьйону, а кожне речення у твоїх книгах щоразу розповідає мені щось нове. Я щоночі кладу сукню під щоку, аби чути твій запах.

Вона нічого не казала, і він мовчав, здивовано відчуваючи, що його охоплює щастя.

Вони вслухалися одне в одного в повній тиші. У цей момент він перебував так близько до Катрін, наче біля його вуха був Париж. Йому треба тільки розплющити очі, і ось — він сидить перед її зеленими дверима, прислухаючись до її дихання.

— Жане?

— Так, Катрін.

— Уже краще, так?

— Так, уже краще.

— Справді, бути закоханим, все одно, що бути в жалобі. Бо ти помираєш, помирає твоє майбутнє і ти разом із ним… Це час страждання. І він триває так довго.

— Але вже краще. Я тепер точно знаю.

Йому подобалося просто слухати її мовчання.

— Шкода, що ми так і не поцілувалися, — прошепотіла вона поспішно.

Збентежений, він не знав, що сказати.

— Поговоримо завтра, — сказала вона й поклала слухавку.

Це значить, що він може зателефонувати знову?

Месьє Одинак сидів у темній кухні з кривою усмішкою на губах.

Наприкінці серпня месьє Одинак помітив, що його тіло в гарній формі. Йому вже доводилось на дві дірочки тугіше затягати пасок, а сорочка напиналася на біцепсах.

Одягаючись, він розглядав себе в дзеркалі і бачив там зовсім іншого чоловіка, ніж був у Парижі. Засмаглий, міцний, стрункий, посріблене волосся трохи довше і вільно зачесане назад. Піратська борідка. Не до кінця застебнута випрана льняна сорочка. Йому було п’ятдесят.

Майже п’ятдесят один.

Жан підійшов до дзеркала. На обличчі побільшало зморщок від перебування на сонці й сміху. Він помітив, що деяке ластовиння було не ластовинням, а віковими плямами. Але це не мало значення — він був живим. Лише це мало значення.

Сонце надало його тілу здоровий, з полиском, відтінок коричневого, від чого зелені очі засяяли ще яскравіше. Його начальниця ММ вважала, що триденний заріст робив його схожим на шляхетного розбійника. Цей образ порушували тільки окуляри для читання.

Якось суботнього вечора ММ відвела його вбік. Бізнес просувався мляво. Чергова хвиля відпочивальників-квартиронаймачів уже прибула. Вони були засліплені солодкими принадами пізнього літа. І найменше прагнули ходити по книгарнях. Прийдуть вони через тиждень-другий, щоб накупити обов’язкових листівок перед від’їздом додому.

— А як ваші справи? — запитала ММ. — Яка на смак ваша улюб­лена книга? Яка книга для вас є порятунком у цьому жорстокому світі? — вона говорила це з усмішкою: її подружки були зачаровані «книгурманом» і бажали побільше про нього дізнатися.

У нього ніколи не було проблем із засинанням в Санарі. Його улюблена книга мала смак молодої картоплі з розмарином — їхньої першої страви з Катрін.

У чому моє спасіння? Він мало не розреготався, коли знайшов відповідь.

— Книги можуть багато, але не все. Ми маємо переживати щось важливе, а не читати про це. Я мушу… випробувати свою книгу на власній шкірі.

ММ сяйнула до нього широкою усмішкою.

— Це ганьба, що ваше серце закрите для таких жінок, як я.

— І для інших теж, мадам.

— Так, хоч якась розрада, — сказала вона. — Але зовсім маленька.

У післяобідню пору, коли спека досягала загрозливого рівня, месьє Одинак нерухомо лежав на ліжку в одних шортах, з вологими рушниками на лобі, грудях і ногах. Двері на терасу були відчинені, і фіранки ледь ворушились од вітру. Він дрімав, підставляючи тіло під пестощі вітру.

Було добре повернутись у своє тіло. Він відчував, як воно знову ставало чутливим, живим. Ніякого оніміння, кульгавості, скованості — навпаки. Месьє Одинак звик думати тілом, наче міг бродити всередині своєї душі й заглядати до кожної кімнати.