Четвертого вересня Жан рано вийшов із дому, щоб, як зазвичай, пройтися вздовж вулиці Rue de la Colline, обійти кругом рибного порту і вчасно прийти до книгарні.
Наближалась осінь. Вона приводила із собою відвідувачів, котрі з більшим задоволенням будували замки з книг, аніж із піску. Це завжди була найулюбленіша пора року месьє Одинака: нові публікації, нові друзі, нові думки і нові пригоди.
Сліпуче світло середини літа з приходом осені м’якшає, спілішає. Осінь наче екраном захищає Санарі від пересохлих внутрішніх районів.
Він снідав у різних кав’ярнях на набережній гавані: то в Lyon, то в Nautique, а то й у Marine. Санарі вже зовсім не нагадувало міста, у якому Брехт колись виконував свої глузливі пісні про нацистів. Та запах вигнання і досі витав тут. Ці кав’ярні — привітні острівці розради в його самітницькому житті разом із Псст; це — якась подоба сім’ї, натяк на Париж. Вони як сповідальні й відділи новин, де можна дізнатися, що відбувається за межами Санарі: як ловиться риба під час цвітіння водоростей; як гравці в кулі готуються до своїх осінніх турнірів. Гравці з набережної Quai Wilson запросили Жана бути запасним «покажчиком». Це велика честь — отримати запрошення на участь у турнірі. У цих кав’ярнях месьє Одинак перебував у гущі подій міста, хоча при цьому сидів мовчки та спостерігав збоку — ніхто на це не звертав уваги.
Іноді він сидів десь у куточку за дальнім столиком і розмовляв із батьком Хоакіном по телефону. Ось так, як сьогодні вранці. Коли Хоакін почув про турнір у Ла-Сьоті, то зібрався начистити свої кулі
— Будь ласка, не треба, — благав месьє Одинак.
— Не треба, еге? Ну, добре. То як її звуть?
— Невже завжди справа в жінці?
— Та сама, що й раніше?
Месьє Одинак засміявся. Обидва Одинаки засміялися.
— Ти розумівся на тракторах у дитинстві? — спитав Жан.
— Жане, хлопчику мій, я обожнюю трактори! А чому ти цікавишся?
— Макс зустрів декого. Дівчину-трактористку.
— Дівчину-трактористку? Фантастика. Коли ми знову побачимося з Максом? Він тобі дуже подобається, правда?
— Зачекай, ми — це хто? Та твоя нова подружка, яка не любить готувати?
— От же ж, хобгоблін! Твоя мати. Мадам Берньє і я. І що? Говоріть негайно або мовчіть до кінця своїх днів. Мені не заборонено зустрічатися зі своєю колишньою дружиною, так? Насправді, ми з чотирнадцятого липня… ми більше ніж зустрілися. Звичайно, вона все це сприймає інакше. Каже, що в нас просто був роман і щоб я не плекав ніяких надій, — сміх курця Хоакіна Одинака перейшов у жваве лепетання.
— То й що? — спитав він. — Лірабель — мій найкращий друг. Мені подобається її запах, і вона ніколи не намагалася змінити мене. Крім того, вона чудово готує. І я завжди почуваюся там набагато щасливішим. Знаєш, Жане, що старішим ти стаєш, то більше хочеться бути з тим, з ким можеш поговорити і посміятися.
Його батько точно підписався би, не вагаючись, під трьома речами, які роблять людину по-справжньому щасливою відповідно до світогляду Кунео.
Перше: добре їсти. Ніякої неповноцінної, «помийної» їжі, бо вона робить людину нещасливою, лінивою і товстою.
Друге: спати всю ніч (завдяки збільшенню фізичних навантажень, зменшенню алкоголю і позитивним думкам).
Третє: проводити час із доброзичливими людьми, котрі прагнуть зрозуміти тебе, хоча, можливо, і якось по-своєму.
Четверте: побільше сексу. Але це — доповнення Семі, і месьє Одинак подумав, що не обов’язково говорити про нього батькові.
Часто дорогою з кав’ярні до книгарні він розмовляв із матір’ю. Месьє Одинак завжди високо піднімав телефон, аби вона могла почути шум моря і крики чайок. Того вересневого ранку море було спокійне, і Жан запитав її:
— Я чув, що останнім часом батько часто ходить до тебе їсти.
— Ну, так. Чоловіки не вміють готувати, то що мені лишається робити?
— Вечеря і навіть сніданок? І на ніч залишається? Чи в бідолашного чоловіка хоч є де лягти?
— Ти так говориш, наче ми робимо щось непристойне.
— Я ніколи не казав, що люблю тебе, мамо.
— О, моя дорога, дорога дитино…
Месьє Одинак почув, як вона відкрила і закрила коробочку. Він упізнав цей звук і коробочку також. У ній були серветки Kleenex. Стильна, як завжди, мадам Берньє, навіть у моменти сентиментальності.
— Я теж тебе люблю, Жане. Мені здається, що я ніколи не говорила тобі цього, тільки думала. Це правда?
Так воно й було, але він сказав:
— Я це й так знаю. Тобі не треба говорити мені цього кожні кілька років.
Вона засміялась і назвала його нахабою і таким-сяким.
Лірабель ще трохи поскаржилася на колишнього чоловіка, але тон її був ласкавий. Вона побурчала про осінні випуски книг, але тільки так, за звичкою.
Все було таке, як завжди, — і все ж зовсім інше.
Коли Жан ішов набережною до книгарні, ММ уже викочувала на вулицю стелажі з листівками.
— Здається, буде чудовий день, — сказала йому начальниця. Він вручив мадам Монфрер пакунок із круасанами.
