Доки Катрін і Жан Одинак не залишили Санарі, це рибальске містечко стало їхнім найкращим домом. Досить маленьке, щоб йому було затишно в їхніх серцях, достатньо велике, щоб захистити їх, і прекрасне, аби стати пробним каменем на той час, поки вони пізнавали одне одного. Санарі було символом щастя, миру й спокою; символом першого збурення почуттів до когось, хто досі був незнайомцем, до когось, кого любиш, сам не знаючи чому. Хто ти? Який ти? Як ти почуваєшся? Як змінюється крива твого настрою протягом години, дня, кількох тижнів? Відповіді на ці запитання вони з легкістю знаходили у своєму домі завбільшки із серце. Саме в ці тихі, спокійні години Жан і Катрін ставали ближчими одне до одного, тому всіляко уникали галасливих, метушливих місць, таких як ярмарки, базар, театр і лекції.

Вересень плавно розмальовував їхній тихий, напружений період звикання кохати одне одного всіма відтінками осінніх кольорів: від жовтого до лавандово-лілового, від золотого до фіолетового. Бугенвілії, бурхливе море, пофарбовані будиночки в гавані, що з почуттям власної гідності зберігали загадкове минуле, хрусткий золотий гравій майданчика для гри в кулі: саме на тлі таких пейзажів розквітало їхнє кохання, дружба і глибоке розуміння.

Вони не поспішали і не квапили одне одного.

Що важливіша справа, то повільніше треба її робити, часто думав Жан, коли вони починали пестити одне одного. Вони протяжно цілувались, повільно роздягалися, певний час лежали поряд або в обіймах одне в одного. Ця обережна зосередженість, спрямована одне на одного, викликала особливо інтенсивну фізичну, духовну й емоційну пристрасть у їхніх тілах, відчуття доторку до всього тіла відразу.

Щоразу, коли він спав із Катрін, Жан Одинак ставав дедалі ближчим до потоку життя. Він провів двадцять років на дальньому березі цієї річки, уникаючи кольорів і ніжності, запахів і музики — закам’янілий, самотній і демонстративно відсторонений.

А тепер… він купався знову.

Жан відроджувався, бо був закоханий. Він дізнався безліч нових дрібничок про цю жінку. Наприклад, прокидаючись уранці, Катрін наполовину була ще у своїх снах. Іноді вона борсалася в тумані смутку; те, що ввижалося їй у тінях ночі, то дратувало її, то присоромлювало, то надокучало, а то й надовго псувало їй настрій. Це була її щоденна боротьба з перебуванням між світами сну й реальності. Жан виявив, що може проганяти ці примари сну — він приводив Катрін до моря і приносив їй горнятко гарячої кави.

— Завдяки твоєму коханню я навчаюся любити себе також, — сказала вона якось уранці, коли море було ще сонного сіро-блакитного кольору. — Я завжди брала лише те, що життя пропонувало мені, але ніколи не пропонувала нічого собі. Ніколи особливо не звертала на себе уваги.

Ніжно пригортаючи її, Жан думав, що відчуває те саме: він може любити себе, бо його любить Катрін.

Коли настала ніч, уже вона пригорнула його міцніше, бо друга велика хвиля гніву накрила чоловіка. Цього разу він розлютився на себе. Жорстоко й розпачливо сипав прокльони вже на свою голову, гніваючись від посталого перед ним жорсткого усвідомлення безповоротності втраченої частини свого життя і занадто короткого часу, що лишився. Катрін не зупиняла його, не заспокоювала і не відверталася.

Та скоро запанував спокій. Адже цього короткого часу достатньо. Бо кілька днів можуть вмістити все життя.

Тепер — до Боньйо — у край його далекого минулого, минулого, що й досі глибоко корінилося в ньому. Та більше воно не було єдиною кімнатою в його емоційному домі. Нарешті з’явилося теперішнє, щоб йому протистояти.

Ось чому було легше вертатися, думав Жан, поки вони з Катрін добиралися через вузький скелястий перевал із Лурмарена — це місто, на думку месьє Одинака, схоже на п’явку, яка висмоктує кров із туристів, — до Боньйо. Дорогою вони обігнали велосипедистів, чули постріли мисливських рушниць у скелястих горах. Випадкові, майже безлисті дерева кидали діряву тінь. А навкруги сонце випалило всі кольори. Після невтомного руху моря непорушна маса гір Люберон справила на Жана гнітюче враження. Він із нетерпінням чекав зустрічі з Максом. Справді з нетерпінням. Макс забронював їм велику кімнату під дахом оповитого плющем будинку мадам Бонне, колишнього притулку для учасників руху опору.

Коли Катрін і Жан занесли багаж до своєї кімнати, прийшов Макс і повів їх до свого голубника. На широкій стіні біля фонтана він приготував освіжаючий сніданок із вина, фруктів, шинки й багетів. Був сезон трюфелів і літератури. Уся місцевість дихала ароматом диких трав і сяяла осінніми кольорами — іржаво-червоними і винно-жовтими.

Макс добряче засмаг, подумав Жан. Засмаг і дуже змужнів. Проживши в Любероні два з половиною місяці, він зовсім одомашнів тут, наче в душі завжди був південцем. Проте месьє Одинак зауважив, що хлопець дуже втомлений. У відповідь Макс пробурмотів загадково:

— Хто ж спить, коли земля танцює?

Перейти на страницу:

Похожие книги