Маленька паризька книгарня полностью

— Так, мені теж так здається.

Незадовго до заходу сонця він звично заховався у своєму улюб­леному п’ятачку в куточку магазину. Там, де йому видно двері, а в них — віддзеркалення неба й клаптика моря.

І тут, занурений у свої думки, він побачив її. Помітив її віддзеркалення. Здавалось, вона вийшла просто з хмар і води.

Нестримна радість шугнула його венами.

Жан Одинак встав. Його пульс скажено бився. Таким готовим він ще не був ніколи.

Зараз! — думав він. Тепер час зійшовся в одній точці. Нарешті він виходив із періоду оніміння, непорушності, болю. Зараз.

Катрін була вбрана в блакитно-сіру сукню, яка дуже пасувала до її очей. Вона йшла, погойдуючись, пряма, ступаючи впевненіше, ніж раніше…

Раніше?

Вона також пройшла свій шлях від кінця до початку.

Жінка трохи постояла біля прилавка, наче хотіла краще розглянутись.

ММ запитала:

— Ви шукаєте щось особливе, мадам?

— Так. Я довго шукала, але тепер знайшла. Це особливе щось, — сказала Катрін і через усю кімнату широко усміхнулась Жанові. Вона прямувала просто до нього, а він, із калатаючим серцем, пішов їй назустріч.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я чекала, поки ти, нарешті, покличеш мене.

— Чесно?

— Авжеж. І я дуже голодна, — промовила Катрін.

Жан Одинак прекрасно зрозумів, що вона мала на увазі.

Цього вечора вони вперше поцілувалися — після обіду і чудової прогулянки вздовж моря, після того, як нагомонілися в гібіскусовому саду біля веранди, попиваючи не так вино, як воду, і понад усе насолоджуючись присутністю одне одного.

— Це тепле повітря таке затишне, — вимовила Катрін.

І справді: сонце Санарі витягло з нього весь холод і висушило всі його сльози.

— І воно надає сміливості, — прошепотів він. — Воно надає сміливості довіряти.

У вечірньому бризі, збентежені й зачаровані своєю безоглядною вірою в життя, вони поцілувалися.

Жанові здалося, що це був його перший поцілунок у житті.

М’які вуста Катрін злилися з його вустами. Було просто чудово їсти, пити, відчувати і нарешті пестити її… і так захопливо.

Він обіймав цю жінку, цілував та ніжно кусав її вуста. Губами знайшов куточки її рота. Укрив поцілунками щоки й ніжні скроні. Він пригорнув Катрін, переповнений ніжністю і спокоєм. Поки ця жінка поряд, його більше не мучитимуть погані сни — ніколи. Більше не гризтиме самотність. Його врятовано. Вони стояли, тримаючи одне одного в обіймах.

— Ей? — раптом промовила вона.

— Так?

— Я зважила, і виявилось, що останній раз спала з моїм колишнім чоловіком у дві тисячі третьому році. Мені було тридцять вісім. Я думала, це нещасний випадок.

— Чудово. Виходить, що з нас обох ти найдосвідченіша.

Вони засміялись.

Як дивно, думав месьє Одинак, що просто засміявшись, можна відкинути стільки труднощів і страждань. Просто засміявшись. А роки все спливають… у нікуди.

— Однак і я дещо знаю, — сказав він. — Любощі на пляжі занадто переоцінені.

— Пісок лізе в усі місця.

— Найгірше — це комарі.

— На пляжі це зовсім не те, правда ж?

— Ти знаєш, Катрін, навіть не уявляю.

— Тоді я покажу тобі, — промурмотіла вона. Її обличчя сяяло молодістю і безрозсудством, коли вона тягла його до порожньої спальні.

Він побачив, як чотирилапа тінь кудись тікає в місячному сяйві. Псст сидів на терасі, ввічливо повернувшись до них своєю рудо-білою смугастою спиною.

Сподіваюсь, їй подобається моє тіло. Надіюсь, я не втратив своєї колишньої сили. Гадаю, що доторкнувся до неї так, як вона хотіла, і сподіваюсь…

— Припини думати, Жане Одинак! — ніжно наказала Катрін.

— Як це?

— Ти все аналізуєш, милий, — прошепотіла вона. — Мій коханий. О, я так хочу тебе… а ти…

Вони продовжували, шепочучись, та їхні речення не мали ні початку, ні кінця.

Він повільно зняв сукню з Катрін. Під нею не було нічого, крім простих білих трусиків.

Вона розстебнула його сорочку, сховала обличчя у нього на шиї і грудях, вдихаючи його запах. Її дихання лоскотало його. Жанові не треба турбуватися про свою життєву силу, адже вона була на місці, коли він побачив спалах білого, бавовняного трикутника у темряві й відчув, як її тіло рухається у його руках.

Вони з насолодою провели весь вересень у Санарі-сюр-Мер. Нарешті Жан напився південного світла. Він втратив себе і знову знайшов. Час страждання минув.

Тепер месьє Одинак готовий вирушити до Боньйо і здолати цей щабель.