Про що вони розмовляють? Він намагався зіщулитись якомога сильніше. Без змоги рухатись вибору в нього не було, — хіба б заплющив очі, — окрім як лупати на п’ять-шість змій, що перепліталися в розцяцькованій коробці з сіткою збоку, розміщеній за пів метра від його носа. Поки Гелі, геть задерев’янівши від жаху, у напівгіпнотичному стані їх роздивлявся, одна змійка покинула решту й виповзла на середину сітки. Западина в неї на горлі була біла, а луска на череві тягнулася довгими горизонтальними пластинками, крейдяним бежем каламінового лосьйону.
Надто пізно, — як у поодинокі моменти, коли він задивлявся на соус для спагеті з тельбухів якогось розчавленого на автостраді звірка — Гелі заплющив очі. З глибин зору, одне за одним, ніби бульбашки в акваріумі, виринали чорні кола на помаранчевому тлі, — закинутий у негатив залишковий слід, — що здіймалися, дорогою тьмяніли й слабли, доки не щезали…
Підлога завібрувала: кроки. Припинилися; тоді ще чиїсь, важчі й швидші, протупали всередину й різко спинилися.
«А що, як там стирчить моя ступня?» — подумав Гелі, майже неконтрольовано закипаючи від страху.
Усе спинилося. Чужі ноги ніби відступили на пару кроків. Знову приглушена розмова. Здалося, що одні ноги підійшли до вікна, гарячково погойдалися, тоді відійшли. Скільки саме різних голосів там лунало, визначити він не міг, проте один вирізнявся серед інших — ламаний, буркотючий, наче в грі, у яку вони з Гаррієт деколи грали в басейні: по черзі говорили якісь речення під водою й намагалися зрозуміти, хто що сказав. Водночас він відзначав тихе
Світло на стелі зненацька згасло. Кроки й голоси відступили.
Гелі — закляклий, із затиснутими між колінами долонями — безнадійно вдивлявся в темряву. Зміїне черево ще виднілося крізь сіточку, але ледве-ледве. Що, як доведеться пробути тут усю ніч? Від безнадії думки шугали й зіштовхувалися в такій дикій метушні, що його занудило. «Запам’ятайте, де вихід», — говорив він про себе; це слова з підручника зі «Здоров’я людини» на тему дій у разі надзвичайних ситуацій чи пожежі, але він повівся не дуже уважно, а з виходів, про які пам’ятав, толку зовсім не було: задні двері, недоступні… внутрішні сходи, під замком з боку мормонів… вікно в туалеті, — так, може спрацювати, — але навіть залізти всередину завдання не з легких, не кажучи вже, щоб протискатися знову назовні, нечутно й у темряві…
Уперше за весь час він згадав про Гаррієт. Де вона? Гелі спробував уявити, що зробив би, якби вони помінялися місцями. Чи вистачило їй розуму збігати по допомогу? У будь-яких інших обставинах Гелі волів, щоб вона радше всипала йому за комір розпеченого вугілля, ніж покликала його тата, але зараз — за волосину від смерті — інших варіантів він не бачив. Лисуватий, з пузцем, батько Гелі не був ні кремезним, ні загрозливим; як на те пішло, він був трохи нижчий середнього зросту, але роки роботи шкільним адміністратором обдарували його поглядом, що уособлював саму Владу і невблаганну манеру розтягувати мовчазні паузи так, що навіть дорослі чоловіки втрачали рішучість.
Боліла шия. Він не чув нічого, навіть змію. Зненацька йому спало на думку, що Гаррієт, можливо, мертва: її задушили, застрелили, збили священниковим пікапом, хтозна, ще й проїхалися просто зверху.
Литки пройняло бурею голочок. Кілька хвилин він лежав зовсім нерухомо — напнувшись, цілком готовий, що будь-якої миті на нього налетить священник. Зрештою, коли нічого не відбулося, він перекотився. У затиснутих кінцівках поколювала кров. Гелі поворушив пальцями ніг; покрутив головою. Він чекав. Зрештою, не в змозі більше витримати, вистромив голову з-під крісла.
