Маленький друг полностью

Гелі сторопів. Двері в туалет мали бути ліворуч, у цьому він був певен; він роздумував, рухатися далі чи повернутися, коли зі зненацька схололим серцем усвідомив, що вони ліворуч в іншій кімнаті.

Він спантеличився так, що закляк. На мить кімната поринула кудись геть (у далекі глибини, безгучні колодязі, від яких розширювалися зіниці), а коли знову стрімко напливла, знадобився якийсь час, щоб усвідомити, де він. Гелі сперся головою на стіну й став гойдати нею туди-сюди. Як він може бути таким тупим? У нього завжди були проблеми з напрямками, плутаниною правого й лівого; літери й цифри перемішувалися, коли він відвертався від сторінки, а тоді шкірилися йому з інших місць. Іноді він навіть сідав на неправильний стілець у школі, не усвідомлюючи цього. «Роззява! Роззява!» — кричали на нього червоні літери з творів про книжки, з червоних тестів з математики й покреслених робочих аркушів.

Коли світло фар шугнуло на під’їзну доріжку, Гаррієт це запопало цілком зненацька. Вона припала до землі й закотилася під виступ будинку, просто біля коробки з коброю, яка у відповідь стала люто кидатися. Захрумтів гравій, і ледве вона встигла перехопити подих, як за пару метрів від її обличчя проревіли шини, збивши куряву й пройшовшись по кострубатій траві синюватим світлом.

Гаррієт — притискаючись обличчям до порохнявої пилюки — відчула потужний нудотний дух чогось мертвого. Усі будинки Александрії на випадок повеней мали запілля, а це було заввишки не більше тридцяти сантиметрів і не менш клаустрофобне, ніж труна.

Кобра (яку мало тішило те, як її виштовхали вниз і перевернули на бік) ляскала об коробку жаскими сухими ударами, які Гаррієт відчувала через дерево. Та гіршою за змію й сморід мертвих щурів була пилюка, що немилосердно лоскотала ніздрі. Гаррієт обернула голову. Під будинок косо падав червонуватий промінь задніх фар, що зненацька освітив звивисті жолобки хробаків, купки мурашників і брудні уламки скла.

А далі все занурилося в чорноту. Грюкнули дверцята автомобіля.

— …отак та машина і загорілася, — говорив гаркітливий голос, не священника. — «Добре, — кажу я йому — вони мене просто на землю поклали, — я вам чесно скажу, сер, і мож хоч уже мене в тюрму повезти, але в оцього от є при собі ордер, довгий, як ціла рука». Ха! А він як чкурне.

— На тому й скінчилося, я так гадаю.

Сміх: неприємний.

— Це ти правильно тямиш.

Ноги крокували в її бік. Відчайдушно стримуючи чхання, Гаррієт затамувала подих, накрила рот долонею й сильно затиснула ніс. Кроки затупали по сходах над головою. У щиколотку увігнала своє жало якась непевна комаха. Побачивши відсутність спротиву, вона вмостилася й занурила його глибше, поки Гаррієт з голови до п’ят трусилася від бажання її ляснути.

Ще один укус, цього разу в литку. Вогняні мурахи. Прекрасно.

— Ну, як він вернувся додому, — продовжував грубий голос — уже слабше, віддалено, — вони всі побачили, хто би з нього правду витягнув…

Тоді голос замовк. Нагорі було тихо, але Гаррієт не чула, щоб відчинялися двері, і відчувала, що всередину вони не ввійшли, а затрималися на майданчику, поозиратися. Гаррієт заціпеніло лежала, дослухаючись з усією можливою уважністю.

Минали хвилини. Червоні мурахи енергійно й дедалі масовіше кусали їй руки й ноги. Спина впиралася в коробку, і подеколи крізь деревину кобра з досади гатилася їй об хребет. У задушливому мовчанні вона уявляла, ніби чує голоси, кроки — та все ж, коли пробувала їх розчути, звуки мерехтіли й зводилися нанівець.

Задерев’янівши від жаху, вона лежала на боці, вглядалася в абсолютно темну під’їзну доріжку. Скільки доведеться тут пролежати? Якщо вони прийшли по неї, то нема вибору, окрім як заповзти глибше під будинок, хай які там червоні мурахи: під будинками будують собі гнізда оси, скунси, павуки й усілякі гризуни та рептилії; а також сюди приповзають умирати хворі коти й скажені опосуми; чорний чоловік на ім’я Сем Бібус, що ремонтував людям пічки, нещодавно потрапив на першу шпальту газети, коли всього за кілька кварталів звідси, під Марселем — маєтком у стилі грецького відродження на Мейн-стріт, знайшов людський череп.

Зненацька із-за хмари вийшов місяць і посріблив клочкувату траву навколо будинку. Ігноруючи червоних мурах, Гаррієт відірвала щоку від пилюки й прислухалася. На рівні очей тріпотіли побілені з країв місячним сяйвом високі листки волокнистого проса, на мить пригиналися до землі й знову відпружинювали, звихрені, зовсім стріпані. Гаррієт чекала. Зрештою, після довгої нервозної тиші, вона тихенько поповзла на ліктях і вистромила голову з-під будинку.

— Гелі? — шепнула вона. На подвір’ї стояла мертва незрушність. Крізь блискучий гравій на під’їзній доріжці пробивалися бур’яни, схожі на дрібні зелені паростки пшениці. У кінці доріжки задом до неї безгучно стояв пікап — монументально височіючи несумірною громадиною.