Маленький друг полностью

Тиша. Лоял знову відкопилив скривавлені розпухлі губи й видав: і-і-і-і-і-і-і-і-і-і — свист, від якого волосся на потилиці ставало дибки. Тоді прислухався, тулячись вухом до підлоги. Після цілих п’яти хвилин тиші він болісно зіп’явся на ноги й потер долонями стегна.

— Пропала, — оголосив він.

— Пропала? — скрикнув Юджин. — Куда пропала?

Лоял витер рот тильним боком долоні.

— Залізла в ту квартиру внизу, — похмуро додав він.

— Та тобі в цирк тра йти, — сказав Фариш, роздивляючись Лояла з нововідкритою повагою. — Ну й фокус. Тебе хто так свистати навчив?

— Змії мене почитають, — скромно пояснив Лоял під поглядами братів.

— Хо! — Фариш обхопив його руками; той свист його так вразив, що він зовсім забув, чому лютував. — Як гадаєш, можеш і мене такого навчити?

— Шось тут дивне діється, — бурмотнув Денні, визираючи у вікно.

— Ти про шо? — гаркнув Фариш, крутнувшись до нього. — Денні, малий, якщо маєш шо мені сказати, кажи в лице.

— Кажу, щось дивне тут відбувається. Як ми прийшли, двері були відчинені.

— Джине, — прокашлявшись, мовив Лоял, — треба подзвонити тим людям внизу. Я точно знаю, куда маленька втікла. В заслінку, і вона там вмоститься на гарячих трубах для води.

— Як гадаєш, чого вона не вернеться? — запитав Фариш. Він відкопилив губи й невдало спробував зімітувати той неземний свист, яким Лоял принадив шістьох гримучників, по одному, з різних закутків кімнати. — Не навчена так, як другі?

— З них ні одна не навчена. Вони не люблять всі ті верески й гупання. Нє, — мовив Лоял, почухуючи голову й заглядаючи в заслінку, — пропала вона.

— Як ти її вернеш?

— Слухайте, мені до доктора треба! — залементував Юджин, потираючи зап’ясток. Долоня в нього розпухла так, що скидалася на надуту гумову рукавичку.

— Шоб я здох, — радісно виголосив Фариш. — Тебе справді вкусило.

— Я ж казав! Тут, тут і тут!

— Вони не завжди випускають всю отруту за один укус, — сказав Лоял, роздивившись долоню.

— Та штука на мені висіла! — Краї кімнати починали темніти, рука Юджинові пекла, він почувався під кайфом, і не без приємності, як у шістдесятих, ще в тюрмі, до того, як спасся, коли відтягувався тим, що надихувався в пральні очисною рідиною: паркі шлакоблокові коридори змикалися навколо, доки все не починало ввижатися у вузькому, але чудернацьки приємному колі, ніби він бачив світ крізь дірку в туалетному папері.

— Мене й гірше кусали, — сказав Фариш; і справді, так сталося багато років тому, коли він підняв у полі камінь, як займався ротаційною різкою. — Лойле, мо, вмієш свиснути так, щоб зарадило тут?

Лоял узяв напухлу Юджинову долоню.

— Ох, йо, — важко видихнув він.

— Давай! — радісно гавкнув Фариш. — Молися за нього, священнику! Приклич до нас Господа! Роби своє діло!

— Це так не робе. Слухай, та мала тебе добряче чвакнула! — сказав Лоял Юджинові. — Прямо у вену.

Денні неспокійно провів собі долонею по волоссі й відвернувся. Він весь затерп від адреналіну, м’язи напнулися, ніби високовольтні кабелі; хотілося ще раз вмазати; хотілося забратися з Місії; йому чхати, хай хоч у Юджина та рука відвалиться, а ще йому просто осточортів Фариш. Тут Фариш притягнув його аж у місто — та чи заховав Фариш у Лояла в пікапі наркотики, коли мав таку можливість? Ні. Він майже пів години просидів, вдоволено розвалившись на кріслі, насолоджувався зачарованою аудиторією в особі малого ввічливого священника, похвалявся, козиряв і травив байки, які його брати чули вже мільйон разів, і просто молов язиком. Попри всі не надто тонкі натяки, які йому підкидав Денні, він досі не сходив і не переніс наркотики з рюкзака з військових надлишків у місце, де збирався їх заховати. Ні: він уже надто захопився Лоялом Різом і згоном змій. І ще якось легко спустив Різа на гальмах: аж занадто легко. Іноді, коли Фариш нашмигувався, то зациклювався на ідеях і уявленнях так, що не міг їх позбутися; ніколи не можна було передбачити, що захопить його увагу. Кожна недоречна дрібниця — жарт, мультик по телевізору — могла захопити його, як дитину. Батько їхній був такий самий. Він міг до півсмерті духопелити Денні, Майка чи Рікі Лі, але як випадково чув якусь недоладну новину, то спинявся посеред стусана (кидаю­чи сина лежати й плакати, скрутившись на підлозі), і от він уже кидається в сусідню кімнату підкручувати радіо. «Ціни на худобу ростуть!» Ну так, уяви собі.

Уголос він сказав:

— Я вам скажу, шо я хочу знати. — Він ніколи не довіряв Долфусові, і Лоялові також. — Як ті змії взагалі з ящика повилазили?

— Ох, бля, — лайнувся Фариш і шугнув до вікна. За кілька секунд Денні усвідомив, що слабкі статичні іскорки цюк-цюк у вухах — то не гра уяви, а справжня машина, що заїжджала на гравій.

У полі зору зашкварчала розпечена голівка шпильки — ніби підпалений кліщ. Наступної ж миті Лоял зник у задній кімнаті, а Фариш перед дверима говорив:

— Іди сюда. Скажи йому, шо весь гамір… Юджине?.. Скажи йому, шо змія тебе вкусила на подвір’ї…