Маленький друг полностью

Дзень — озвався дзвоник: час для сьогоднішнього вирішального раунду! Учасники — бігаючи очима — стояли й глитали слину перед Великою дошкою: от їм нема чим перейматися, гірко подумав Гелі. Після своєї втечі він не розмовляв із Гаррієт — навіть не знав, чи дісталася вона дому, що теж починало його тривожити. Щойно він пірнув із двору, то кинувся на інший бік вулиці й побіг додому, через огорожі й задні двори, серед гавкоту собак, що в темряві напирав ніби зусібіч.

Коли він, весь розпашілий і засапаний, прокрався через задні двері, то з годинника на плиті зрозумів, що було ще не так і пізно — лише дев’ята. З сімейної кімнати чулося, як батьки дивляться телевізор. Тепер же, вранці, він шкодував, що навіть не зазирнув у ту кімнату, не гукнув «на добраніч» зі сходів, нічого; але тоді йому бракувало сміливості побачитися з ними, тож Гелі боягузливо поквапився в ліжко, не сказавши нікому ані слова.

Йому зовсім не хотілося бачити Гаррієт. Саме її ім’я наганяло йому думки про речі, які б він волів не згадувати. Сімейна кімната: бежевий килим, вельветовий диван, тенісні трофеї в шафці позаду бару з алкоголем — усе це здавалося чужим, небезпечним. Закостеніло, наче йому в спину з дверей зиркав якийсь ворожий спостерігач, Гелі дивився на безтурботних знаменитостей, які радилися щодо загадки, і спробував забути про свої турботи: жодної Гаррієт, жодних змій, жодного неминучого покарання від тата. Жодних жахливих реднеків, які його впізнали, це точно… А що як вони розповіли батькові? Чи навіть гірше — пішли за ним самим? Хтозна, на що здатний псих на кшталт Фариша Ретліффа?

На під’їзну доріжку заїхала машина. Гелі ледь не вереснув. Та коли визирнув з вікна, побачив, що то не Ретліффи — просто його тато. Швидкими судомними рухами він спробував згорбитися, розвалитися й загалом зайняти якусь більш невимушену позу, та не зміг ніяк вмоститися, бо зіщулювався в очікуванні загрюкнутих дверей, батькових кроків, що шпарять по коридору, як завжди, коли він сердиться й серйозно налаштований…

Тремтячи від зусиль, Гелі щосили спробував хоч трохи розслабити м’язи, та не зміг стримати цікавість і настрахано глипнув на батька, який лише вилазив із машини й зовсім не поспішав, чим доводив Гелі до сказу. Він не здавався чимось стривоженим — радше навіть нудився, хоч його вираз обличчя було важко розпізнати через сірі сонцезахисні скельця, прикріплені поверх окулярів.

Не в змозі відірвати погляду, Гелі спостерігав, як батько обходить авто, відчиняє багажник. Під млявим сонячним світлом він виймав покупки й розкладав їх на бетоні: чотирилітрова банка фарби, пластмасові відра, моток зеленого садового шланга.

Гелі якомога тихіше підвівся, відніс миску з-під пластівців на кухню й сполоснув її, після чого піднявся до себе в кімнату й зачинився. Він ліг на нижню койку, втупився в планки вгорі й старався повільніше дихати і менше звертати увагу на своє серцебиття. Перегодом він почув кроки. Батько озвався з-за дверей:

— Гелі?

— Сер?

Чому в мене такий пискливий голос?

— Я, здається, казав вимикати телевізор, коли вже не дивишся?

— Так, сер.

— Вийди, допоможи мені полити мамині рослини. Думав, буде дощ, але вітер розігнав хмари.

Сперечатися Гелі боявся. Мамині квіти він терпіти не міг. Рубі, економка, що працювала в них перед Ессі Лі, навіть не підступала до густих багаторічників, які мама вирощувала на зрізання. «Змії люблять квіти», — завжди казала вона.

Гелі натягнув кеди й вийшов надвір. Сонце вже піднялося високо й припікало. Засліплений, запаморочений від спеки, він стояв на пошерхлій жовтій траві за двадцять-двадцять п’ять метрів від квітника й водив понад ним шлангом, тримаючись віддалік, наскільки дозволяло тіло.

— А велосипед твій де? — запитав батько, повертаючись із гаража.

— Я… — У Гелі похололо на душі. Велосипед його лежав там же, де він його залишив: на розділювальній смузі перед каркасним будинком.

— Я скільки разів маю казати? Не повертайся в цей будинок, доки велосипед не стоятиме в гаражі. Мені вже в печінках сидить нагадувати тобі не лишати його на подвір’ї.

Коли Гаррієт спустилася вниз, щось здавалося неправильним. По кухні в одній зі своїх бавовняних спортивних сукенок, які вона вдягала до церкви, пурхала мама.

— Прошу, — сказала вона, подаючи Гаррієт кілька холодних грінок і склянку молока. Іда — спиною до Гаррієт — підмітала підлогу перед плитою.

— Ми кудись збираємося? — запитала Гаррієт.

— Ні, сонечку… — Хоч голос у мами був радісний, губи були наче злегка напруженими, а через воскову коралову помаду обличчя здавалося крейдовим. — Просто подумала, що сього­дні вранці прокинуся й приготую тобі сніданок. Ти ж не проти?

Гаррієт глянула їй через плече на Іду, яка не обернулася. Вона якось незвично тримала плечі. «Щось сталося з Еді, — ошелешено подумала Гаррієт. — Еді в лікарні…» Та не встигла вона осягнути цю думку, як Іда — не дивлячись на Гаррієт — нахилилася із совком, і дівчинка вражено помітила, що та заплакана.