Вони стали обережно підступати. На під’їзній доріжці було порожньо. Біля сусіднього будинку, що належав собаці Панчо та його господарці, стояло біле окружне авто, у якому Гаррієт упізнала машину місіс Дор’є. Щовівторка о третій сорок п’ять цей білий седан повільно підкочував до будинку Ліббі й звідти виходила сама місіс Дор’є, у блакитній уніформі Служби охорони здоров’я, щоб поміряти Ліббі кров’яний тиск: тісно підпомпувати манжет на тоненькій пташиній ручці Ліббі, відрахувати секунди на великому чоловічому годиннику, поки Ліббі (у якої викликало невимовну тривогу все бодай віддалено пов’язане з медициною, хворобами чи лікарями) сиділа, втупившись у стелю, очі за скельцями окулярів у неї заповнювалися слізьми, долоня стискала груди, а вуста тремтіли.
— Ходімо, — закликав Гелі, озираючись через плече.
Гаррієт кивнула на седан.
— Там медсестра, — шепнула вона. — Почекаємо, хай поїде.
Вони чекали за деревом. За кілька хвилин Гелі запитав:
— Чому вона так довго?
— Не знаю, — відповіла Гаррієт, яка й сама дивувалася з такого загаяння; місіс Дор’є мала пацієнтів по всьому округу, і до Ліббі вона заїжджала завжди на якусь хвилинку, ніколи не вдавалася до пустопорожніх балачок і на каву не лишалася.
— Я не буду тут весь день чекати, — прошепотів Гелі, але враз через вулицю відчинилися москітні двері й з-за них вийшла місіс Дор’є в білій шапочці й блакитній уніформі. За нею з’явилася спечена на сонці жінка-янкі в брудних капцях і папужо-зеленому капоті, а на руці в неї сидів Панчо.
— Два доляри за пігулку! — клекотнула вона. — Я в день п’ю пігулок на штирнадцять долярів! Я тому парубку в аптеці казала…
— Медицина дорога, — ввічливо сказала місіс Дор’є й обернулася до виходу; вона була висока й худа, віком близько п’ятдесяти, із сивим пасмом у чорному волоссі й дуже правильною поставою.
— Кажу йому: «Синочку, в мене емфізема! У мене каміння в жовчнім! У мене артрит! У мене…». Та шо з тобою таке, Панчо, — звернулася вона до песика, який у неї в руках скам’янів, нашорошивши обидва гігантські вуха. Хоч Гаррієт і ховалася за деревом, він усе одно ніби бачив її, уп’явшись лемуровими очима. Він вищирився на неї, а тоді взявся зі скаженим запалом гавкати й вириватися з рук.
Жінка луснула його долонею по маківці.
— Стули писок!
Місіс Дор’є трохи зніяковіло засміялася, узяла сумку й спустилася сходами.
— Тоді до наступного вівторка.
— Він весь наполошений, — сказала жінка, продовжуючи боротися з псом. — У нас тут учора ввечорі підглядач був. І до сусідів поліція приїжджала.
— Гарного дня! — Місіс Дор’є зупинилася біля дверцят свого седана. — Ото буває!
Панчо продовжував гавкати на всю горлянку. Коли місіс Дор’є сіла в авто й повільно відкотила, жінка — що вже стояла на тротуарі — знову луснула його, а тоді понесла всередину й грюкнула за собою дверима.
Гелі з Гаррієт ще трохи зачекали, затамувавши подих; а коли впевнилися, що поруч немає машин, то кинулися через вулицю до трав’янистої серединної смуги й попадали на коліна біля велосипедів.
Гаррієт смикнула головою в бік під’їзної доріжки каркасного будинку.
— Там нікого нема. — Камінь на грудях злегка піднявся, і тепер вона почувалася легшою, розважливою й меткою.
Простогнавши, Гелі витягнув велосипед.
— Мені треба дістати звідти ту змію.
Від безпардонності в голосі Гаррієт йому стало її шкода, хоч Гелі й не зрозумів чому. Він підняв велосипед. Гаррієт сиділа на своєму й люто зиркала на нього.
— Ми повернемося, — сказав він, уникаючи її погляду. Заскочив на велосипед, і разом вони ковзнули вулицею.
Гаррієт обігнала й агресивно минула його, підрізавши на розі. Вона поводилася так, наче її щойно віддухопелили, подумав Гелі, дивлячись їй у спину, так вона зігнулася на велосипеді й шалено накручувала педалі вулицею, наче Денніс Піт чи Томмі Скоґз, погані хлопці, які били молодших і самі отримували по макітрі від старших. Може, тому, що вона дівчина — та коли в Гаррієт траплялися приступи цього підлого настрою зірвиголови, це його збуджувало. Так само збуджувала думка про кобру; і хоч йому поки що було незручно пояснювати Гаррієт, що він у будинку випустив на волю з пів десятка гримучників, йому щойно тепер спало на думку, що в каркасному будинку порожньо, і так може протривати якийсь час.
— Як думаєш, вона часто їсть? — сказала Гаррієт, яка згорблено штовхала возик, поки Гелі тягнув його спереду — не дуже швидко, бо в темряві майже неможливо було щось розгледіти. — Може, жабу їй підкинути.
Гелі опустив возик із тротуару на вулицю. Коробку накривав пляжний рушник, який він узяв з дому.
— Я ту штуку ніякими жабами не годуватиму, — відказав він.
