— Чекай, — скрушно відповів він, тягаючи кросівкою по траві. Хоч ліхтарів у такій глушині не було, світла місяця вистачало, щоб розгледіти, де вони перебувають. Паралельно дорозі межі округу тягнулася окрема асфальтобетонова смуга завдовжки метрів зо двадцять — підсобна дорога, будівництво якої спинилося, коли Шосейна комісія вирішила провести Федеральну автомагістраль по інший бік Гоуми, в обхід Александрії. Крізь здиблений асфальт пробивалася трава. Попереду над межею округу вигиналася покинута естакада.
Разом вони рушили далі. Спершу думали заховати змію в лісі, але спогади про «Дубову галявину» досі були досить яскравими, тож вони не зважилися на те, щоб потемки брести в густі чагарі, пробиваючись через хащі, навпомацки переступаючи трухляві колоди, обважені двадцятикілограмовим ящиком. Також вони розумували, чи не заховати його всередині чи біля якогось зі складів, та навіть покинуті, із забитими фанерою вікнами, були позначені як приватна власність.
Цементна естакада не становила жодної з цих загроз. Із Натчез-стріт до неї легко можна було дістатися коротким шляхом; вона на видному місці перетинала дорогу межі округу, проте рух по ній було перекрито, а сама естакада стояла досить далеко від міста, тож працівники, допитливі старі чи інші діти їм не загрожували.
Естакада була надто нестабільна для проїзду автомобілів, — та й навіть якби витримувала їх, нею не проїхав би жоден транспорт більший за «джип», — але Гаррієт досить легко заштовхала червоний возик заїздом. Обабіч здіймалася цементна підпірна стінка заввишки з метр — за нею досить зручно було б пригнутись у разі наближення машини на дорозі внизу, проте коли Гаррієт підняла голову подивитися, в обох напрямках нічого не світилося. Вдалині широкі низини тонули в темряві, а в напрямку міста виднілися дрібні проблиски світла.
На вершині вітер був сильніший: свіжий, небезпечний, п’янкий. Поверхню дороги й підпірну стінку встеляв попелистий пил. Гелі обтер крейдово-білі долоні об шорти, клацнув ліхтариком і застрибав його променем по закаляному металевому жолобу, заповненому зіжмаканою макулатурою; по перекошеному шлакоблоку; по купі мішків із цементом і скляній пляшці з глизявими останками помаранчевої содової. Учепившись за стінку, Гаррієт схилялася над темною дорогою внизу, наче стояла біля поручнів океанського лайнера. Волосся їй здувало з обличчя, а загалом вона здавалась уже не такою нещасною, якою Гелі бачив її весь день.
Удалині вони почули довгий химерний свист, наче від наближення поїзда.
— Боже, — видихнула Гаррієт, — ще ж не восьма, ні?
У Гелі затремтіли коліна.
— Нє, — відповів він. Йому чувся запаморочливий брязкіт товарних вагонів, які десь у цій дзвінкій темряві торохтіли по колії в бік перехрестя з шосе № 5, дорогою гучнішаючи, й гучнішаючи, й гучнішаючи…
Засвистіло, цього разу вже ближче, і товарняк пронісся стороною з довгим
— Треба нам сюди частіше ходити, — запропонувала Гаррієт. Вона дивилася не в небо, а на липкий плин асфальту, що мчав через тунель у них під ногами; і хоч Гелі й стояв у неї за спиною, вона наче й не очікувала, що він її почує, ніби нахилялася над водозливом дамби, в обличчя їй бовтало бризками, а вуха забивав шум води.
Змія гупнулася в коробці, чим налякала обох.
— Добре, — мовила Гаррієт дурнуватим лагідним голосом, — тепер ставимо…
Разом вони підняли коробку й утиснули її між підпірною стіною й мішками з цементом. Гаррієт уклякла на землі серед підстилки із зіжмаканих стаканчиків і сигаретних фільтрів, залишених робітниками, і спробувала висмикнути зі стосу порожній мішок з-під цементу.
— Треба поквапитися, — сказав Гелі. Спека огортала його, наче свербляча мокра ковдра, а в носі лоскотало від цементної пилюки, сіна в полях і зарядженого статичного повітря.
Гаррієт видерла порожній міх, який підхопило й заляскало в нічному повітрі, наче якусь страхітну хоругву з експедиції на місяць. Вона швидко висмикнула його й опустила за цементною барикадою. Гелі став на коліна поруч. Буцаючись головами, вони натягнули мішок над коробкою зі змією, тоді придавили краї шматками цементу, щоб не знесло вітром.
Що роблять дорослі, загадувався Гелі, у місті, зачинившись у своїх будинках: підбивають баланси чекових книжок, дивляться телевізор, вичісують своїх кокер-спанієлів? Нічний вітер був свіжий, наснажний і самотній; ще ніколи Гелі не почувався так далеко від знаного світу. Як після кораблетрощі на пустельній планеті… лопотіння прапорів, військовий похорон для загиблих… власноруч змайстровані хрести в пилюці. А позаду на горизонті — розсіяні вогники інопланетного поселення: ворожого, імовірно противників Федерації. «Тримайся подалі від мешканців, — заговорив у голові суворий голос. — Протилежні дії означатимуть смерть для тебе й дівчини…»
