Маленький друг полностью

На неї обвалився весь пережитий за останню добу страх, а разом із ним страх, який вона не насмілювалася означити. Гаррієт боязко запитала:

— Де Еді?

Мама наче розгубилася.

— Вдома, — відповіла вона. — А що?

Грінка була холодна, та Гаррієт її все одно з’їла. Мама сіла за стіл і спостерігала за нею, спершись на лікті й підтримуючи руками підборіддя.

— Смачно? — невдовзі запитала вона.

— Так, мем. — Не розуміючи, що сталось і як діяти, Гаррієт цілком зосередилася на грінці. Тоді мама зітхнула; Гаррієт підняла голову й саме встигла побачити, як вона досить пригнічено підводиться з-за столу й випливає з кухні.

— Ідо? — прошепотіла Гаррієт, тільки-но вони опинилися на самоті.

Іда похитала головою й не сказала нічого. На обличчі в неї не проступало жодних емоцій, але нижні повіки очей ледве втримували великі скляні сльози. Тоді вона підкреслено відвернулася.

Гаррієт стетеріла. Вона вирячилася Іді в спину, на перехрещені лямки фартуха поверх бавовняної сукні. Чулися всілякі дрібні звуки, кришталево-чіткі, небезпечні: гул холодильника, дзижчання мухи над раковиною.

Іда висипала сміття із совка у відро під раковиною, тоді зачинила шафку.

— Пощо ти на мене донесла? — спитала вона, не обертаючись.

— Донесла на тебе?

— Я з тобою все була добра. — Іда тернулася повз неї, поставила совок на місце на підлозі біля водонагрівача, поруч зі шваб­рою й мітлою. — Нащо тобі треба, щоб у мене проблеми були?

— За що донесла? Я нічого не казала!

— Казала, звісно. І знаєш, шо ще? — Гаррієт зіскулилася від прямого погляду червоних очей. — Через тебе ту бідну жінку в хаті містера Клода Галла звільнили. Так, через тебе, — перервала вона вражене затинання Гаррієт. — Містер Клод учора вечором туди поїхав, і ти би чула, як він говорив з тою бідною жінкою, як із псом якимсь. Я всьо чула, і Чарлі Ті так само.

— Я нічого не казала! Я…

— Ти себе послухай! — просичала Іда. — Встидалась би. Казати містерові Клоду, шо та жінка хоче хату їм спалити. А далі шо, вдома хвинтишся і кажеш мамці, шо я тебе зле годую.

— Я на неї не наговорювала! То Гелі!

— За нього не говориться. Я про тебе.

— Але ж я йому сказала не казати! Ми були в нього в кімнаті, а вона почала гупати у двері й кричати…

— Так, а далі ти шо робиш, ідеш додому й доносиш на мене, ти, саме ти. Взлостилася на мене, коли я вчора пішла, бо не хотіла просиджувати після роботи, байки вам оповідати. І не переч.

— Ідо! Ти ж знаєш, як мама все плутає! Я сказала тільки, що…

— А я тобі скажу, чого ти так зробила. Ти злишся й бісишся, шо я тут не сиджу денно й ночно, не жарю курку й не розказую історії, бо маю йти додому й там порати роботу. Після того, як весь день за вами все мию.

Гаррієт вийшла з дому. День був гарячий, вибілений сонцем, безгучний. Вона почувалася так, ніби їй щойно поставили пломбу, у задніх корінних зубах починав зароджуватися сливово-чорний біль, а сама вона виходить через скляні двері на різкий прив’ялий жар стоянки. «Гаррієт, тебе хтось забере?» Так, мем, завжди відповідала Гаррієт рецепціоністці, навіть якщо на неї ніхто не чекав.

З кухні не чулось ані звуку. Віконниці материної кімнати були зачинені. Іду звільнено? Чомусь — дивовижно — це запитання не викликало в неї ні болю, ні тривоги, а лише тупе нерозуміння, ніби вона після уколу новокаїну кусає себе зсередини за щоку, а болю немає.

«Виберу їй помідорів на обід», — подумала Гаррієт і, мружачись від променів, підійшла до Ідиного невеликого городика збоку будинку — неогородженої ділянки площею тринадцять квадратних метрів, яка відчайдушно потребувала прополки. Удома в Іди не було місця для городу. Хоч вона щодня готувала їм канапки з помідорами, більшу частину інших овочів вона забирала додому. Мало не щодня Іда пропонувала Гаррієт за допомогу на городі якесь добре діло — пограти в шашки, розповісти історію, — проте дівчинка завжди відмовлялася: працювати на подвір’ї вона терпіти не могла, не зносила пилюку на долонях, жуків, спеку, колючу щетину кабачкового огудиння, від якої свербіли ноги.

Тепер від цього егоїзму їй стало гидко. Болісним роєм, невтомно шпигаючи, громадилися думки. Іді доводиться весь час багато працювати… не лише тут, а й у себе вдома. А що ж робить Гаррієт?

Трохи помідорів. Їй сподобається. Гаррієт також вибрала кілька солодких перців, одну бамію, товстий чорний баклажан — перший за літо. Брудні овочі вона склала в невелику картонну коробку, а тоді взялася полоти, зціпивши від невдоволення зуби. Овочеві рослини, за винятком самих плодів, через розгонисті габітуси й грубі незугарні листки були схожі на розрослі бур’яни, тож те, у чому вона була непевна, Гаррієт залишила, а повисмикувала лише певне лабузиння: конюшину й кульбабу (легко), а також довгі прутики гумаю, які Іда вміла цікаво складати, так, що коли розмістити їх між губами й по-особливому подмухати, вони видавали неземний пронизливий звук.