Та листки були гострими, і невдовзі від одного з них у неї на основі великого пальця з᾿явився червоний поріз, наче від паперу. Гаррієт, обливаючись потом, осіла на вкриті пилюкою п’яти. Вона мала червоні садівничі рукавиці, дитячого розміру, що Іда минулого літа купила їй у господарському магазині, і Гаррієт стало огидно навіть згадувати про них. Іда й так гроші лопатою не гребе, не кажучи вже щоб вистачало на подарунки; ба більше, Гаррієт настільки не любила городню роботу, що жодного разу їх не надягнула. «Тобі не подобаються ті рукавички, шо я тобі дала?» — з певним сумом спитала її Іда одного дня, коли вони сиділи на веранді; Гаррієт заперечила, але Іда лише похитала головою.
«Вони мені подобаються, правда. Я їх одягаю, як іду грати в…»
«Не треба мені казочки розповідати, дитинко. Мені просто жаль, шо ти так ними нехтуєш».
Обличчя Гаррієт паленіло. Червоні рукавички коштували три долари — для бідної Іди це майже оплата за день роботи. Тепер, згадавши про них, вона усвідомила, що червоні рукавички — то єдиний подарунок, який Іда їй будь-коли робила. І вона їх загубила! Як вона могла бути такою недбалою? Довгий час, узимку, вони лежали забуті в оцинкованій балії в сараї, разом із секатором, ножицями для живоплоту й іншими Честеровими інструментами…
Гаррієт облишила прополювання, абияк розкидавши по землі викорчувані стебла, і побігла до сараю. Але в балії рукавичок не було. І на Честеровому верстаку їх не було; не було їх і на полиці з горщиками для квітів і добривами; і за обліпленими бляшанками лаку, шпаклівки й фарби для будинку.
На полицях вона знайшла бадмінтонні ракетки, секатор і ножівку, незліченні подовжувачі, жовту пластикову каску, як у будівельників; ще якісь садові інструменти всіх можливих видів: гілкорізи, ножиці для троянд, садову виделку, граблі, три кельми різних розмірів; рукавиці самого Честера. Ані сліду рукавиць, які їй подарувала Іда. Вона відчувала, як втрачає самовладання. «Честер знає, де вони, — переконала вона себе. — Запитаю в нього». Честер працював у них лише понеділок; решту тижня він мав роботу або десь по селах — полов бур’яни й стриг траву чи порався на цвинтарі, — або на різних халтурах у місті.
Гаррієт важко дихала в курній темряві, сповненій запаху бензину, втупившись у гармидер з інструментів на маслянистій підлозі, і роздумувала, куди податися шукати далі, — бо знайти червоні рукавички вона мусила. «Я мушу, — подумала вона, бігаючи очима по безладу. — Якщо я їх загубила, то помру», — аж раптом прибіг Гелі й просунув голову у двері.
— Гаррієт! — видихнув він, хапаючись за одвірок. — Треба забрати велосипеди!
— Велосипеди? — після спантеличеного мовчання перепитала Гаррієт.
— Вони досі там! Тато помітив, що мого велосипеда нема, а якщо я його загубив, він мене відшмагає! Ходімо!
Гаррієт спробувала зосередитися на велосипедах, але була здатна думати лише про рукавички.
— Я потім піду, — зрештою відповіла вона.
— Ні! Треба вже! Я сам туди йти не буду!
— Ну, то почекай трохи, а я…
— Ні! — лементував Гелі. — Треба йти вже!
— Слухай, мені треба піти помити руки. Можеш усю цю фігню поскладати назад на полицю?
Гелі витріщився на всіяну інструментами підлогу.
— Усе?
— Ти не пам’ятаєш, у мене були такі червоні рукавиці? Вони ще раніше в тій балії лежали.
Гелі дивився на неї боязко, ніби Гаррієт здуріла.
— Садові рукавички. З червоної тканини, з гумкою на зап’ястку.
— Гаррієт, я серйозно. Велосипеди всю ніч пролежали на вулиці. Їх там уже може й не бути.
— Якщо знайдеш, то скажеш мені, добре?
Вона побігла назад до городика й скинула висмикані бур’яни у велику безладну купу. «Нічого страшного, — казала вона собі. — Я потім приберу…» Тоді вхопила коробку з овочами й кинулася до будинку.
На кухні Іди не було. Швидко, без мила, Гаррієт у раковині сполоснула руки від бруду. Тоді понесла коробку у вітальню, де побачила Іду, що сиділа в себе у твідовому кріслі, розвівши коліна й сховавши голову в долонях.
— Ідо? — з острахом озвалася Гаррієт.
Іда Ру закляклим рухом підняла голову. Очі в неї так і були червоні.
— Я… Я тобі дещо принесла, — запинаючись, вимовила Гаррієт. Вона поставила коробку на підлогу Іді під ноги.
Іда отупіло вирячилася на овочі.
— Шо мені робити? — мовила вона й похитала головою. — Де мені йти?
— Якщо хочеш, можеш забрати їх додому, — послужливо сказала Гаррієт. Вона підняла баклажан і показала його Іді.
— Ваша мамка каже, шо я зле всьо роблю. А як мені робити добре, як у неї під саму стелю газет і всілякого дрантя наскладано? — Іда кутиком фартуха витерла очі. — Вона мені платить якісь двадцять доларів на тиждень. І то недогода. Одін у міс Ліббі має тридцять п’ять, а їй не тре ні в такому рейваху робити, ні за двома дітьми глядіти.
Долоні Гаррієт нікчемно звисали по боках. Їй страшенно хотілось обійняти Іду, поцілувати в щоку, впасти їй на коліна й розплакатися — проте якось Ідин голос і напружена неприродна постава змусили її боятися підходити ближче.
— Ваша мамка каже… вона каже, ви вже дорослі, і за вами вже не тре глядіти. Обидві в школі. А після школи самі собі раду дасте.
