Еді, варто віддати їй належне, перейшла до справи з утішним поспіхом, аж Гаррієт майже відчула в ній відновлення певної любові до онуки. Вона не поставила жодних додаткових запитань, коли Гаррієт затинаючись повідомила, що передумала щодо церковного табору й бажає вирушити, щойно з’явиться можливість. Еді одразу ж потелефонувала в табір і — через початкову неохоту з боку якоїсь єлейномовної дівчини в приймальні — стала вимагати, щоб її з᾿єднали одразу з доктором Венсом. Далі вона про все домовилася, а коли передзвонила, — хвилин через десять — то вже напоготові зі списком речей, дозволом на катання на водних лижах, верхнім ліжком у віґвамі «Синиця» і планом забрати Гаррієт завтра о шостій. Про табір вона не забула (як здавалося Гаррієт), просто зрештою втомилася з одного боку бороти Гаррієт, а з другого — свою доньку, яка її в цих питаннях не підтримувала. Еді була переконана, що причиною проблем Гаррієт є те, що дівчинка замало соціалізується з іншими дітьми, особливо з приємними звичайними баптистами; тож поки Гаррієт — докладаючи певних зусиль — тримала рот на замку, Еді по телефону захоплено розводилася про те, як пречудово Гаррієт проведе час, а також про дивовижну дію дрібки дисципліни й християнського спортивного духу.

Мовчання в материній спальні оглушувало.

— Що ж, — озвалася Шарлотта. Вона відклала альбом убік. — Це якось дуже несподівано. Мені здавалося, минулого року тобі там повелося жахливо.

— Ми виїдемо раніше, ніж ти прокинешся. Еді хоче вирушити на світанку. Подумала, що краще тебе попередити.

— Звідки така зміна настрою? — запитала Шарлотта.

Гаррієт презирливо змовчала.

— Ну… я тобою пишаюся. — Шарлотті більше нічого не спадало на думку. Вона помітила, що Гаррієт страшенно обгоріла на сонці й схудла; на кого вона схожа? З цим прямим чорним волоссям і отак вистромленим підборіддям?

— Я от думаю, — уголос поділилася вона, — куди ділася та книжка про малого Гаявату, яка була у нас вдома?

Гаррієт відвернулася — до вікна, ніби когось очікувала.

— Важливо… — Шарлотта спробувала невимушено повернутися до попередньої нитки розмови. «Усе через складені на грудях руки, — подумала вона, — і цю зачіску». — Маю на увазі, тобі корисно брати участь у… у всіляких речах.

Еллісон тинялася під дверима материної спальні — підслуховувала, на думку Гаррієт. Вона пішла назирці за Гаррієт по коридору й стала перед дверима їхньої кімнати, коли та відкрила комод і дістала з шухляди тенісні шкарпетки, білизну, зелену табірну футболку з минулого літа.

— Що ти накоїла? — запитала вона.

Гаррієт спинилася.

— Нічого, — відповіла вона. — Чому ти так подумала?

— Ти поводишся так, ніби в тебе якісь проблеми.

Після довгої паузи Гаррієт — паленіючи обличчям — продов­жила збиратися.

— Коли ти повернешся, Іди вже не буде, — сказала Еллісон.

— Мені однаково.

— Це її останній тиждень у нас. Якщо поїдеш, то більше її не побачиш.

— То й що? — Гаррієт втиснула тенісні туфлі собі в наплічник. — Вона нас насправді не любить.

— Я знаю.

— То навіщо мені цим перейматися? — спокійно спитала Гаррієт, хоч серце в неї завмерло й тьохнуло.

— Бо ми любимо її.

Я — ні, — випалила Гаррієт.

Вона застібнула наплічник і кинула його на ліжко.

 

Унизу Гаррієт узяла зі столу в передньому коридорі аркуш поштового паперу й при сутінковому світлі сіла писати таку нотатку:

 

Дорогий Гелі,

Завтра я їду в табір. Сподіваюся, решта літа в тебе мине добре. Може, у наступному році, коли вчитимешся в сьомому класі, ми будемо в одному виховному класі114.

Твоя подруга,

Гаррієт К. Дюфрен

 

Не встигла вона дописати, як задзвонив телефон. Гаррієт спочатку хотіла не відповідати, але після трьох-чотирьох дзвінків здалася і — сторожко — узяла слухавку.

Стара, — мовив Гелі тріскучим і дуже глухим голосом у телефон-­шолом. — Ти чула щойно ті сирени?

— Я тобі щойно листа написала, — сказала Гаррієт. У коридорі була наче зима, а не серпень. Світло, що лилося зі здушеної лозами веранди — крізь фільтр бічних вікон зі стулками й віялоподібного вікна над дверима — здавалося попелястим, стриманим і тьмяним. — Еді мене завтра відвезе в табір.

— Та яке! — Він наче з дна океану говорив. — Не їдь! Ти зовсім здуріла!

— Я тут не залишуся.

— То давай утечемо!

— Я не можу. — У пилюці, — неторкнутій, наче на чорній сливі, — що припорошувала вигнутий цоколь червонястого стола, Гаррієт пальцем ноги намалювала блискучий чорний знак.

— А якщо нас хтось бачив? Гаррієт?

— Я тут, — відповіла вона.

— А мій возик?

— Я не знаю, — сказала Гаррієт. Вона й сама роздумувала про той возик. Він так і залишився на естакаді, разом із порожньою коробкою.

— Мені повернутися забрати його?

— Ні. Тебе можуть побачити. На ньому ж нема твого імені, так?

— Ні. Я ним ніколи не користувався. Але, Гаррієт, хто то був?

— Без поняття.

— Видавалася дуже старою. Та людина.

Далі запала напружена доросла тиша — не те звичне мовчання, що виникало, коли їм не було про що говорити й доводилося мило чекати, доки хтось не озветься.

— Я маю йти, — нарешті сказав Гелі. — Мама готує на вечерю тако.

— Добре.

Перейти на страницу:

Похожие книги