Маленький друг полностью

Машина щезла під мостом; Гаррієт штовхнула шпінгалет; і світ перейшов у сповільнений режим, коли вони разом, спільним рухом нахилили коробку. Коли кобра висковзнула й стала звиватися, хвицаючи хвостом, щоб випрямитися, у Гелі в голові одночасно пронеслося кілька думок: головною серед них була, як вони збираються втекти. Чи може він їх наздогнати? Бо ж він точно зупиниться — будь-який дурень би спинився, якби йому на дах машини впала кобра — і кинеться за ними…

Під ногами в них гримотів цемент, коли кобра вибралася з коробки й полетіла в порожнє повітря. Гаррієт підвелася, обома руками вчепилася в поруччя, а обличчя в неї було напружене й злобне, наче в якогось восьмикласника.

— Вогонь, — сказала вона.

Обоє перехилилися через поруччя, щоб подивитися. У Гелі паморочилося в голові. Унизу в просторі корчилася кобра, штовхаючись до асфальту. «Ми промахнулися», — подумав він, дивлячись на порожню дорогу, і тієї ж миті «транс ам» — з відкритим Т-верхом — вигулькнув у них з-під ніг і просто під змією.

Кілька років тому Пем кидав Гелі бейсбольні м’ячі вулицею вниз від дому їхньої бабусі: старого будинку із сучасною прибудовою — переважно зі скла — на окружному бульварі в Мемфісі. «Поцілиш у те вікно, — сказав Пем, — і я тобі мільйон доларів дам». «Домовилися», — відповів Гелі, махнув не роздумуючи, і лусь, ударив по м’ячу, навіть не бачачи його, пустив так далеко, що Пемові аж щелепа відвисла, коли м’яч у повітрі понісся далеко-далеко-далеко, прямим неухильним маршрутом, доки не врізався — бац — просто крізь вікно заскленої тераси й майже на коліна його бабусі, яка розмовляла телефоном (з батьком Гелі, як виявилося). Це був удар один на мільйон, неможливий: у бейсболі Гелі зірок із неба не хапав, він був завжди останнім серед негеїв і незагальмованих дітей, кого брали в команду; ніколи не вибивав м’яч настільки високо, сильно й точно, і битка грякнула на землю, коли він зачудовано спостерігав за чистою рівною дугою, що вигиналася просто в центральну панель тераси…

І суть у тому, що він знав, що розіб’є те вікно, знав тієї ж миті, як відчув, що м’яч твердо вцілив по битці; власними очима бачачи, як м’яч керованою ракетою прискорюється в бік центральної панелі, він не мав часу на жодні відчуття, окрім щонайбадьорішого щастя, і на одну-другу хвилі (просто перед зіткненням зі склом, тією неможливою далекою точкою) Гелі й бейсбольний м’яч стали одним цілим; він відчував, ніби веде його власним розумом, що Господь чомусь вирішив на цю дивну мить надати йому повний ментальний контроль над цим тупим об’єктом, що на максимальній швидкості мчав у бік неминучої цілі, сплеску, тряскоту, банзай…

Попри те, що було далі (сльози, шмагання), це все одно залишилося одним із найприємніших моментів у його житті. І з тією ж невірою — а ще страхом, піднесенням і очманілим витрішкуватим трепетом від усіх невидимих сил усесвіту, що злагодилися й одночасно обрушилися на цю одну неможливу точку — Гелі спостерігав, як півтораметрова кобра нерівно, діагоналлю, влітає у відкритий Т-верх, так що важчий хвіст різко ковзнув усередину «транс ама» й потягнув за собою решту тіла.

Гелі — нездатний стриматися — підскочив, пробив повітря кулаком:

— Є! — Повискуючи й плигаючи, наче демон, він схопив Гаррієт за плече й потрусив ним, а пальцем другої руки тріумфально тицьнув на «транс ам», який з вереском загальмував і відхилився до узбіччя. М’яко, серед хмари куряви, він прокотився на край дороги, хрумтячи гравієм під шинами.

Тоді авто спинилося. Перш ніж бодай хтось із них устиг поворухнутися чи заговорити, дверцята прочинилися, і з машини вивалився не Денні Ретліфф, а якась змарніла мумія: вутла, безстатева, загорнута у відразливий гірчично-жовтий брючний костюм. Вона себе немічно дряпала, шкандибала по дорозі, тоді спинилася й метр-другий прошкутильгала в протилежному напрямку. «Ай-ї-ї-ї-ї-ї-ї-ї-ї-ї», — лементувала вона. Її крики були слабкі й химер­но безкровні, зважаючи на те, що кобра вчепилася істоті в плече: півтора метра довгого чорного тіла, що твердим маятником звисали з капюшона (на якому чітко виднілися зловісні знаки окулярів) й закінчувалися вузьким і моторошно вертлявим чорним хвостом, що збивав громові хмари червоного пилу.

Гаррієт закам’яніла. Хоч вона досить чітко виображувала собі цю мить, чомусь усе відбувалося навпаки, крізь маленький кінець телескопа — віддалені й нелюдські крики, в’ялі, сплющені ефемерним ритуальним жахом рухи. Уже зникла можливість відступити, поскладати іграшки, перекинути шахівницю й почати заново.

Вона обернулася й кинулася тікати. За спиною почувся грюкіт, порив вітру, і вже наступної миті повз неї промайнув велосипед Гелі, заскочив на з’їзд і полетів геть униз на шосе — тепер кожен сам за себе, і Гелі нахилився, наче крилата мавпа з «Чарівника країни Оз», шалено накручуючи педалі.