— Здорові
Вони сіли в машину; Еді — на мить затримавши погляд поверх окулярів на незнайомій приладовій панелі — перемкнула передачу й виїхала. Венси підійшли, стали посередині всипаної гравієм галявини, руками підтримуючи одне одного за талію, і махали, доки Еді не зникла за рогом.
У новій машині був кондиціонер, тож у ній було набагато, значно тихіше. Гаррієт усе роздивилася — нове радіо, електричні склопідіймачі — і ніяково всілася в кріслі. Вони собі котили в герметичній прохолоді під муркотання двигуна, крізь тремку тінь від листя на гравієвій дорозі, пружно об’їжджаючи ями, на яких «олдсмобіль» провалювався до самого шасі. Лише коли вони дісталися самого кінця темної дороги й повернули на сонячне шосе, Гаррієт ризикнула зиркнути на свою бабусю.
Та здавалося, що Еді зосереджена на чомусь зовсім іншому. Вони котили далі. Дорога була широка й порожня: жодних автівок, безхмарне небо, на горизонті до самих цяточок зводяться краї іржавого рудого пилу. Раптом Еді прокашлялася — гучним неоковирним «АГЕМ».
Гаррієт — злякавшись — відвернулася від вікна до Еді, яка заговорила.
— Мені дуже шкода, онучко.
На мить Гаррієт припинила дихати. Усе завмерло: тіні, її серце, червоні стрілки годинника на панелі.
— Що сталося? — запитала вона.
Але Еді не відривала очей від дороги. Обличчя в неї було наче з каменю витесане.
Кондиціонер працював занадто сильно. Гаррієт обійняла голі руки. «Мама померла, — подумала вона. — Або Еллісон. Або тато». І в ту ж секунду на дні серця зрозуміла, що вона витерпить смерть будь-кого з них. Уголос вона запитала:
— Що сталося?
— Ліббі.
Серед веремії, що виникла після аварії, ніхто не спинився перевірити, чи не сталося якесь серйозне лихо з кимось із бабусь. Кілька порізів і синців, — і розквашений ніс Еді, який мав гірший вигляд, ніж насправді травмувався, — але загалом усі радше перелякалися, ніж поранилися. І, перш ніж відпустили, парамедики перевірили їх докучливо ретельно.
— У цієї ані подряпини, — сказала мудрагельна працівниця «швидкої», що допомагала Ліббі — саме сиве волосся, перлини й пудрово-рожева сукня, — вилізти з пожмаканої машини.
Ліббі здавалася приголомшеною. Найсильніший удар придався на її бік; та хоч вона постійно натискала собі пальцями шию — обережно, ніби щоб намацати пульс, — Ліббі відмахувалася й сказала:
— Та за
У всіх боліла шия. У Еді вона ніби тріснула, мов нагайка. Аделаїда, що намотувала кола біля «олдсмобіля», постійно щипала себе за вуха, щоб перевірити, чи досі обидві сережки на місці, й викрикувала:
— Це просто чудо, що ми живі! Едіт, справжнє чудо, що ти нас не повбивала!
Та коли всіх перевірили на наявність струсів і зламаних ребер (чому, думала Еді, чому вона не наполягла, щоб ті ідіоти перевірили в Ліббі кров’яний тиск? вона ж медична сестра, про такі речі знає), зрештою, єдиною, кого парамедики хотіли відвезти в лікарню, виявилася Еді: що їй страшенно допекло, бо Еді ж не була травмована — жодних переломів, жодних внутрішніх травм, і вона це знала. Вона дозволила собі влізти в суперечку. Її нічого не турбувало, окрім ребер, якими вона тріснулася об кермо, а зі свого досвіду військової медсестри Еді знала, що тріснутим ребрам нічого на світі не допоможе, хіба перев’язати їх і відправити солдата своєю дорогою.
— Мем, але ж у вас тріснуте ребро, — сказав інший парамедик — не мудрагелька, а з великою, наче гарбуз, головою.
— Так, мені про це відомо! — практично накричала на нього Еді.
— Але мем… — До неї потягнулися настирливі руки. — Краще ми вас відвеземо в лікарню, мем…
— Навіщо? Мене там просто перев’яжуть і ще й сотню доларів здеруть! За сотню доларів я собі сама перев’язку зроблю!
— Якщо вас відвезуть у відділення невідкладної допомоги, це коштуватиме значно більше, ніж сто доларів, — сказала мудрагелька, спираючись на капот бідної розчавленої машини Еді (машина! машина! на серці хололо щоразу, як вона на неї дивилася). — Один рентген вийде сімдесят п’ять.
