Маленький друг полностью

Блискавку ззаду застебнула; тиць-тиць, рум’ян на обидві щоки; дрібку пудри на ніс, провела щіткою по волоссі — кривлячись від болю в піднятій руці — і швидко глипнула на себе в дзерка­ло, перш ніж відчинила двері й пішла по коридору до нього.

— Ну маєш, — здушено озвалася вона, коли містер Даял вручив їй кошик.

— Сподіваюся, я вас не потурбував, — сказав він, зручно обертаючи голову, щоб роздивитися її іншим боком. — Дороті в продуктовому перестріла С’юзі Картретт, а та їй розповіла про вашу аварію… Я роками говорив, — для наголосу він поклав їй долоню на плече, — що на тому перехресті має бути світлофор. Роками! Дзвонив у лікарню, але там сказали, що ви, дякувати богові, поїхали додому. — Приклавши руку до грудей, він вдячно закотив очі в бік Раю.

— Святі небеса, — злагіднівши, відказала Еді. — Дякую.

— Ви послухайте, то ж найнебезпечніше перехрестя в усьому окрузі! Я вам скажу, що буде. Прикро, але щоб Опікунська рада сіла й за нього взялася, там хтось вмерти має. Вмерти.

З певним подивом Еді відзначила, що її власкавлює поведінка містера Даяла — вельми приємна поведінка, особливо через те, що він здавався впевненим, буцім аварію в жодному разі не спричинили її дії. Тож коли він указав на новенький, припаркований біля бордюру, «кадилак» («суто з люб’язності… подумав, що вам на кілька днів знадобиться щось орендоване…»), вона таку лукаву вольність сприйняла далеко не так вороже, як мог­ла б якихось кілька хвилин тому, і покірно підійшла разом із ним, щоб послухати про всі переваги: шкіряні сидіння, магнітолу, кермо з підсилювачем («Ця краля лише якихось два дні в мене простояла, і мушу сказати, тієї ж миті, як я її побачив, то подумав: оце і є ідеальне авто для міс Едіт!»). Від спостереження за тим, як він їздить автоматичними склопідйомниками вгору-вниз, виникало дивне задоволення, зважаючи на те, що зовсім нещодавно деякі люди цілком нахабно натякали, нібито Еді взагалі не варто сідати за кермо.

Він балакав і балакав. Пігулка знеболювального помалу припиняла діяти. Еді спробувала перервати його, але містер Даял — користаючись перевагою (бо дізнався від буксирувальника, що «олдсмобіль» відправиться на звалище) — почав помаленьку підштовхувати до суті: знижка п’ятсот доларів від заявленої ціни — а чому? Демонструючи долоні:

— Не від доброти душевної. Ні, мем, міс Едіт. А я вам скажу чому. Бо я хороший підприємець, а також тому, що «Шевроле Даяла» ви потрібні як клієнтка. — Стоячи під щедрим літнім сонцем, вислуховуючи, як він пояснює, чому також розширить їй уже розширену гарантію, Еді — водночас із болючим уколом у грудині — побачила різкий огидний спалах кошмару неминучої старості. Біль у суглобах, розпливчастий зір, постійний присмак аспірину на піднебінні. Злущена фарба, протікання дахів й капотіння кранів, загиджений котами килим і зовсім не підстрижені газони. І час: стільки часу, що можна годинами стояти на подвір’ї й вислуховувати всіх можливих пройдисвітів, крутіїв і «послужливих» незнайомців, яких сюди вперше занесло. Скільки разів вона приїжджала в Напасть і бачила, як її батько, Суддя, базікає на під’їзній доріжці з якимсь залибленим циганським обрізальником дерев, що пізніше заявлятиме, буцім такса була за гілку, а не за дерево; привітні Юди, взуті у «флорсгайми»126, пропонують йому дівчачі журнали й чарочки віскі, сиплячи поміж тим усіма можливими ідеями для першого поверху й ексклюзивними перевагами: права на видобуток мінералів, захищені території й стільки безризикових інвестицій та єдиних-на-все-життя шансів, що дідусик міг би нарешті позбутися всього, що мав, включно з рідним домом…

Еді стояла й слухала, а її долала дедалі більша чорнота й безнадія. Який сенс боротися? Вона — як і її батько — стара стоїчна нехристиянка; хоч із цивільного й соціального обов’язку вона відвідувала церкву, насправді Еді не вірила жодному промовленому там слову. Повсюди стояли зелені запахи цвинтаря: скошена трава, лілії й зорана земля. Щоразу, як вдихала, ребра пронизував біль, і вона ніяк не могла викинути з голови брошку з оніксом і діамантом, яку успадкувала від матері: її вона, як дурна баба, спакувала в незамкнену валізу, що тепер лежить у незамкненому багажнику розбитого авто на іншому кінці міста. «Усе своє життя, — подумала вона, — мене окрадали. Усе, що я хоч колись любила, у мене відібрали».