Маленький друг полностью

І зненацька товариська присутність містера Даяла стала дарувати дивну приємність: його розпашіле обличчя, визрілий запах лосьйону після гоління й дельфінячий, схожий на іржання, сміх. Його метушлива поведінка, — що суперечила міцній зрілості грудей під накрохмаленою сорочкою, — химерно втішала. «Я ж і зав­жди вважала, що він приємний на вигляд чоловік», — подумала Еді. Рой Даял мав свої недоліки, та принаймні йому не вистачало нахабства заявляти, ніби Еді не вміє кермувати… «Я буду їздити, — гримнула вона на куцого окулістика щойно тиждень тому. — Мені однаково, хоч повбиваю всіх у Міссісіпі…» І поки вона стояла й вислуховувала, як містер Даял оповідає про машину, пухким пальцем торкаючись її руки (іще дещо їй треба сказати, а потім ще одне, а тоді, коли вона вже притьмом утомилася від нього, запитав: «Що я маю сказати, щоб ви стали моєю клієнткою? Просто зараз? Поясніть, що я маю сказати для того, щоб ми з вами мали справу…»); поки Еді, чомусь уперше знесилівши настільки, що відключилася, стояла й вислуховувала його торги, Ліббі, проблювавшись у мийницю, лягла на ліжко з прохолодним компресом на голові й занурилася в кому, з якої вже не прокинеться.

Інсульт. Саме він. Коли її вдарив перший, ніхто про це не знав. У будь-який інший день там була б Одін — але вона взяла собі тиждень відпустки на час їхньої подорожі. Коли Ліббі врешті підійшла до дверей на стукіт, — це в неї забрало стільки часу, що Еллісон подумала, чи не спить вона, — то була без окулярів і трохи причмелена. Вона подивилася на Еллісон так, ніби очікувала когось іншого.

— Усе добре? — запитала Еллісон. Вона вже все знала про аварію.

— Так-так, — розсіяно відповіла Ліббі.

Вона впустила Еллісон, а тоді поблудила кудись у задню частину будинку, ніби шукала щось, що поклала не на своє місце. Вигляд мала нормальний, якщо не враховувати плямистий, кольору тонко розмащеного виноградного джему синець на вилиці і волосся, що було не таке чепурне, як їй зазвичай подобалося.

Роззирнувшись, Еллісон спитала:

— Ти газету не можеш знайти?

Будинок блищав чистотою: підлога всюди помита, усе протерто від пилу й навіть подушки дивана підбили й правильно розклали; якось саме чистота й порядок у будинку не дали Еллісон і подумати, що сталося щось зле. У неї в домі захворювання були нерозривно пов’язані з гармидером: із засмальцьованими фіранками й скрипучими від піску простирадлами; з висунутими шухлядами та крихтами на столі.

Після недовгих пошуків Еллісон знайшла газету — складену на сторінці з кросвордом, а зверху на ній лежали окуляри — на підлозі біля крісла Ліббі й понесла це все на кухню, де Ліббі сиділа за столом і раз по раз твердим рухом по колу розпрямляла скатертину.

— Ось твій кросворд, — сказала Еллісон. На кухні було ясно, аж неприємно. Попри те, що сонце лилося крізь фіранки, чомусь було ввімкнене світло на стелі, ніби стояв темний зимовий пополудень, а не середина літа. — Принести тобі олівець?

— Ні, я ніяк не можу ту дурничку розв’язати, — злякано сказала Ліббі, відсовуючи газету, — букви постійно злітають зі сторінки… Мені насправді треба піти взятися за буряки.

— Буряки?

— Якщо не почну зараз, вони не будуть готові вчасно. Наша маленька наречена прибуває в місто Четвертим номером…

— Яка наречена? — після недовгої паузи запитала Еллісон. Вона ніколи не чула про жодний Четвертий номер, хай там що це таке. Усе було яскраве й нереальне. Щойно годину тому поїхала Іда Ру — як і в будь-яку іншу п’ятницю, але цього разу вона не повернеться ні в понеділок, ні ніколи. І не взяла з собою нічого, окрім червоного пластикового стаканчика, з якого пила: у коридорі, покидаючи будинок, вона відмовилася від акуратно загорнутих живців і коробки з подарунками, — мовляв, заважка, щоб нести.

— Мені не треба того всього! — радісно відмахнулася вона й подивилася Еллісон просто в очі; але сказала вона це з інтонацією людини, якій мале дитя запропонувало ґудзик чи обли­заний кусник цукерки. — Ну а ти як думаєш, нащо мені всьо то дрантя?

Спантеличена Еллісон ледь стримувала сльози.

— Ідо, я тебе люблю, — сказала вона.

— Ну, — задумливо відказала Іда, — і я тебе люблю.

Це було жахливо; надто жахливо, щоб бути правдою. Проте от же вони стоять перед вхідними дверима. До горла Еллісон підібрався гострий клубок горя від того, як Іда методично складає зелений чек, що лежав горілиць на столі в коридорі, — два­дцять доларів і нуль центів — перевіряючи, щоб обидва краї зійшлись ідеально рівно, перш ніж зігнути його, затискаючи великим і вказівним пальцями. Тоді вона розстебнула свою маленьку чорну сумочку й сховала чек туди.

— Я більше не можу жити на двадцять доларів на тиждень, — сказала вона. Голос у неї був тихий і природний, та водночас зовсім неправильний. Як узагалі можливо, що вони отак стоять тут у коридорі, як ця мить може бути реальною? — Я вас то люб­лю, але так уже має бути. Я старію. — Вона торкнулася щоки Еллісон. — А ти будь чемна. Скажи Малій Вре, шо я її люблю.