Маленький друг полностью

Вре — від слова Вреднючка — Іда називала Гаррієт, коли та нечемно поводилася. Далі двері зачинилися, і вона пішла.

— Я так думаю, — сказала Ліббі — і Еллісон, злегка стривожившись, помітила, як вона смикано роззирається по кухонній підлозі, ніби побачила, як біля ноги в неї пурхає міль, — …вона їх не знайде, як сюди приїде.

— Прошу? — перепитала Еллісон.

— Буряки. Мариновані буряки. От би хтось мені допоміг, — сказала Ліббі й жалібно, злегка комічно закотила очі.

— Мені щось зробити для тебе?

— Де Едіт? — запитала Ліббі, і голос у неї раптом став якимсь карбованим, уривчастим. — Вона для мене дещо зробить.

Еллісон сіла за кухонним столом і спробувала привернути її увагу.

— Ти сьогодні обов’язково маєш приготувати ті буряки? — запитала вона. — Ліб?

— Я лише знаю, що вони мені сказали.

Еллісон кивнула й трохи затрималася в надмірно освітленій кухні, роздумуючи, що робити далі. Іноді Ліббі приходила додому з Місіонерського чи церковного товариства з певними вкрай специфічними вимогами: зелені марки, старі оправи для окулярів чи етикетки від супів «Кемпбеллз» (які в баптистському домі в Гондурасі обмінювали на готівку), а також палички від фруктового льоду й старі пляшки з-під мийного засобу «Люкс» (для рукоділля на Церковному благодійному ярмарку).

— Скажи, кому подзвонити? — зрештою спитала вона. — Я подзвоню, скажу, що ти потрапила сьогодні в аварію. Нехай буряки принесе хтось інший.

— Едіт для мене дещо зробить, — грубо буркнула Ліббі. Вона підвелася й вийшла в сусідню кімнату.

— Мені подзвонити їй? — запитала Еллісон, зазираючи їй услід. — Ліббі? — Вона ще ніколи не чула, щоб Ліббі розмовляла так різко.

— Едіт зі всім розбереться, — мовила Ліббі в’ялим дратівливим голосом, зовсім не схожим на звичний.

Тож Еллісон подалася до телефона. Та вона досі не оговталася від від’їзду Іди й не могла словами передати Еді те, якою зміненою здавалася Ліббі, якою спантеличеною, якою химерно неспроможною висловитися. Те, з яким засоромленим обличчям вона посмикувала себе збоку за сукню. Поки говорила, затинаючись від заціпеніння, Еллісон, розтягуючи шнур, наскільки це було можливо, витягнула шию, щоб зазирнути в сусідню кімнату. Сиві, серпанкові кінчики волосся Ліббі наче горіли червінню — волосся було таке тонке, що Еллісон бачила крізь нього її досить великі вуха.

Еді перервала Еллісон ще до того, як та закінчила говорити.

— Біжи додому, а Ліббі нехай відпочине, — сказала вона.

— Зачекай, — заперечила Еллісон і гукнула в іншу кімнату: — Ліббі? Тут Еді. Підійдеш із нею поговорити?

— Що-що? — перепитала Еді. — Алло.

Сонячне проміння збиралося на трапезному столі калюжками тендітного блискучого золота, а водянисті монетки світла, що відбивалося від канделябра, мерехтіли на стелі. Усе приміщення сліпило, палахкотіло, наче бальна зала. По краях Ліббі палахкотіла багрянцем, ніби жаринка; а пополудневе сонце, що оточувало її короною, приносило своєю тінню темряву, від якої здавалося, ніби щось горить.

— Вона… Я за неї хвилююся, — у розпачі заговорила Еллісон. — Будь ласка, приїдь. Я не розумію, про що вона говорить.

— Слухай, мушу йти, — відказала Еді. — До мене тут прийшли, а я не вдягнена.

А тоді вона повісила слухавку. Еллісон постояла біля телефона ще якусь мить, намагаючись розібратися в думках, а тоді поспішила в іншу кімнату, щоб подивитися, як там Ліббі, яка втупилася в неї пильним незворушним виразом.

— У нас була пара поні, — прорекла вона. — Маленькі гніді.

— Я викличу лікаря.

— Не викличеш, — сказала Ліббі — так твердо, що Еллісон миттю піддалася її дорослому владному тону. — І не думай нічого такого робити.

— Ти захворіла. — Еллісон розплакалася.

— Ні, я в порядку, я в порядку. Просто вони вже давно мали б приїхати й мене забрати, — промовила Ліббі. — Де вони? Уже до вечора йде. — І вона подала долоню Еллісон, — дрібну, всохлу паперову долоню, — а тоді подивилася на неї так, ніби очікувала, що її кудись заберуть.

Від духу лілії й туберози, що переповнював розігрітий похоронний зал, у Гаррієт млосно скручувало шлунок, щоразу як вентилятор обертався й обдував її струменем цього аромату. Вона сиділа з туманним поглядом на диванчику з вигнутою спинкою, вбрана у свою найкращу недільну сукню — білу з маргаритками. Різьблення тикалося їй між лопаток, а сукня була затісна в ліфі — від чого груди здавлювало ще сильніше, а сперте повітря душило ще більше, і виникало враження, що дихаєш не киснем, а десь у відкритому космосі якимсь порожнім газом. Вона не вечеряла й не снідала; більшу частину ночі пролежала без сну, втиснувшись обличчям у подушку й плачучи, а коли — з пульсівним болем у голові — розплющила очі пізно вранці наступного дня й побачила власну спальню, то якийсь час запаморочено роздивлялася знайомі об’єкти (штори, відображення листя в дзеркалі трюмо, навіть ту ж купу перетриманих бібліотечних книжок на підлозі). Усе так, як вона й залишила в день, коли виїхала в табір — а тоді її наче важезним каменем прибило те, що Іди вже нема, Ліббі померла, і все жахливо й неправильно.