Маленький друг полностью

Еді — одягнена в чорне, з високим коміром із перлинами; якою владною вона здавалася біля п’єдесталу з гостьовою книгою! — стояла біля дверей. Кожній людині, що заходила, вона говорила одні й ті самі слова.

— Труна в кімнаті ззаду, — ніби віталася з багрянолицим чоловіком у зношеному коричневому костюмі, який стиснув її руку; а тоді — йому через плече, кощавій місіс Фосет, котра, дотримуючись правил пристойності нахилилася в нього за спиною в очікуванні своєї черги. — Труна в кімнаті ззаду. На жаль, тіла не видно, але це не я вирішувала.

На мить місіс Фосет збентежилася, а тоді й сама стиснула долоню Еді. Здавалося, вона от-от розплачеться.

— Я так засмутилася, коли дізналась, — сказала місіс Фосет. — У нас у бібліотеці всі дуже любили міс Клів. Сьогодні вранці я прийшла й побачила книжки, які відклала для неї, і вже зовсім нічого не могла.

«Місіс Фосет!» — подумала Гаррієт з розпачливим припливом захоплення. Серед натовпу темного одягу вона дарувала приємну розраду кольором літньої сукні з малюнками і червоних полотняних еспадрилей — схоже, вона прийшла сюди просто з роботи.

Еді погладила її долоню.

— А вона усіх вас у бібліотеці обожнювала, — сказала вона, і Гаррієт аж занудило від її силуваної задушевної інтонації.

Аделаїда й Тет, які стояли біля диванчика навпроти Гаррієт, балакали з парочкою гладких старших пані, схожих на сестер. Вони розмовляли про квіти в похоронній каплиці, які — через недбальство з боку похоронного дому — за ніч зів’яли. Зачувши про це, гладкі пані аж зазойкали від розпачу.

— Та служниці чи хто там мали би їх полити! — гукнула дебеліша й радісніша з двох: рожевощока, огрядна, із сивими кучерями, наче в дружини Санта-Клауса.

— Ой, — прохолодно зронила Аделаїда, махнувши підборіддям, — на те вони не спромоглися, — і Гаррієт пронизало нестерпним ударом ненависті — до Адді, до Еді, до всіх старих жінок — від їхньої жвавої ерудиції стосовно протоколу жалоби.

Просто біля Гаррієт стояла ще одна громадка блаженних ­балакучих жіночок. Гаррієт не знала з них нікого, окрім місіс Вайлдер Вітфілд, церковної органістки. Лише мить тому вони заливалися сміхом, ніби на картярських посиденьках, а тепер збилися головами докупи й стали перемовлятися стишеними голосами.

— Олівія Вандерпул, — промурмотіла непримітна гладколица жінка. — Так Олівія роками протрималася. Під кінець важила тридцять чотири кілограми, не могла тверде їсти.

— Бідна Олівія. Після того, як другий раз впала, то вже більше собою не була.

— Кажуть, що рак кісток — то найгірше.

— Аякже. Я лиш скажу, щастя, що наша міс Клів відійшла так швидко. У неї ж нікого не було.

«Нікого не було? — подумала Гаррієт. — У Ліббі?» Місіс Вітфілд помітила, як Гаррієт блимає на неї очима, й усміхнулася їй; але дівчинка відвернулась і втупилася червоними від сліз очима в килим. Вона стільки наплакалася, починаючи з поїздки додому з табору, що тепер ніби заніміла, її нудило: не могла ковтати. Минулої ночі, коли вона зрештою спромоглася заснути, їй наснилися комахи: оскаженілий чорний рій, що виринає з духовки в якомусь чужому будинку.

— Чия то дитина? — театральним шепотом запитала в місіс Вітфілд гладколица жінка.

— Ой, — охнула місіс Вітфілд і стишила голос. У тьмавому приміщенні світло з гасових ламп плескалося й миготіло по сльозах Гаррієт; тепер усе затягнуло імлою, усе тануло. Якась її частина — холодна й розлючена — стояла осторонь і висміювала себе за сльози, поки полум’я свічок розчинялося й підстрибувало грайливими призмами.

Похоронний зал — на Мейн-стріт, біля Баптистської церкви — містився у високій вікторіанській будівлі з башточками й колючими залізними кониками. Скільки разів Гаррієт проїжджала повз неї на велосипеді, роздумуючи, що ж відбувалося на тих башточках, за куполами й вікнами зі слізниками? Іноді — вночі, після чиєїсь смерті — у найвищій вежі за вітражним склом мерехтів загадковий вогник, вогник, що змушував її згадувати статтю про мумій, яку вона переглядала в старому примірнику «Нешнал Джіоґрефік». «Жреці-бальзамувальники працювали до пізньої ночі, — було написано під фотографією (нічний Карнак, горить моторошний вогник), — готуючи своїх фараонів до довгої мандрівки у підземний світ». Завжди, коли у вежі горіло, Гаррієт проймало морозом за спиною, і вона трохи швидше крутила педалі велосипеда в бік дому або — у ранні зимові сутінки, дорогою додому з репетиції хору — щільніше закутувалася в пальто й глибше вмощувалася на задньому сидінні машини Еді.

Дон-дін — б’є дзвін

— співали дівчатка, підстрибуючи на скакалці на церковному подвір’ї після хору,

Матінко, прощай,

На цвинтарі, біля брата

Мене поховай…127

Хай які нічні ритуали відбувалися нагорі — хай як там розпанахують, дренують і набивають близьких людей — низ будівлі тонув у заспокійливій вікторіанській моторошності. У залах і приймальних кімнатах пропорції були величні й тінисті, килими грубі й вицвілі, меблі (розкрутні стільці, віджилі дивани) тьмяні й усохлі. Підніжжя сходів перекривала оксамитова мотузка: червоний килим поступово даленів у темряву з фільмів жахів.