— Хто-хто?
— Ага! Тета твоя! — Тиша. — Ти з нею живеш?
Водій нетерпляче почекав, тоді стенув плечима й знов обернувся вперед, і так і сидів, виставивши лікоть із вікна, потягуючи цигарку. Час від часу він зазирав у книжку, яку іншою рукою тримав розкритою біля правої ноги.
— Ти коли вродилася? — за якийсь час запитав він у Гаррієт. — Якого місяця?
—
— У грудні? — Він глянув на неї поверх сидіння; вираз у нього був сумнівний. — Ти Стрілиця?
— Козоріг.
— Козоріг! — Сміх у нього був дещо неприємний і вкрадливий. — Значить, ти маленька
Дзвони в баптистській церкві навпроти вибили полудень; їхнє крижане механічне дзеленчання викликало в Гаррієт один із її найраніших спогадів: Ліббі (осінній пополудень, насичене небо, руде й жовте листя в стічній канаві) нахиляється біля Гаррієт у своїй червоній парці, руками тримає її навколо талії. «Слухай!» І вдвох вони дослухалися до холодного прозорого вітру: мінорного тону — що незмінно лунав і через десятиліття, зимний і журний, наче тон у дитячому іграшковому піаніно, — який навіть у літню пору звучав наче голе гілля, зимові лижі й втрачені речі.
— Нічо, якщо включу радіо? — запитав водій. Коли Гаррієт не відповіла, бо плакала, він усе одно ввімкнув.
— Кавалєра маєш? — поцікавився він.
Надворі засигналила машина.
— Йо, — гукнув водій лімузина, виставивши в той бік долоню — і Гаррієт, здибившись, заціпеніло сіла, коли погляд Денні Ретліффа перехопив її погляд і спалахнув від упізнання; у нього на обличчі вона побачила відображення власного шоку. Наступної миті він зник, а Гаррієт дивилася вслід непристойно відстовбурченому заду «транс ама».
— Чуєш. Я кажу, — повторив водій — і, стрепенувшись, Гаррієт усвідомила, що він перехиляється через сидіння й дивиться на неї. — То маєш кавалєра?
Гаррієт спробувала спостерігати за «транс амом», але непримітно — і побачила, що через кілька кварталів авто повертає ліворуч, у бік залізничної станції й старих навантажувальних парків. Церковний дзвін навпроти — на останній присмертній ноті свого хоралу — з раптовою люттю вибив годину:
— Гонориста ти, — сказав водій. Голос у нього був дражливий і кокетний. — Шо нє?
Зненацька Гаррієт стрельнуло, що він може розвернутися й під’їхати назад. Вона перевела погляд на вхідні сходи похоронного залу. Там з’юрмилося кілька людей — групка старих чоловіків, що курили цигарки; Аделаїда й містер Самнер стояли осторонь, він турботливо схилився над нею — це він їй сигарету запалює? Адді роками не курила. Але от вона стоїть зі схрещеними руками, закинула голову, ніби якась чужа людина, і видихає струмінь диму.
— Хлопці гонористих не люблять, — говорив водій.
Гаррієт вийшла з машини — дверцята так і не зачиняли — і прожогом рушила до сходів похоронного залу.
Коли Денні проїжджав повз похоронний зал, йому потилицею пробіг розпачливий пергаміновий дрож. Ефірна метамфетамінова ясність ковзала над ним в дев’ятистах різних напрямках одночасно. Годинами він шукав ту дівчинку, шукав усюди, прочісував місто, об’їжджав житлові вулиці нескінченними повзучими колами. І тут, щойно він намірився забути про Фаришеву вказівку й припинити пошуки — от і вона.
Із Сомом, на хвилинку: у цьому й усе паскудство. Звісно, ніколи не можна було точно сказати, де вигулькне Сом, бо його дядько — один із найбагатших чоловіків у місті, як серед білих, так і серед чорних, адже володіє підприємницькою імперією, яка надає безліч послуг: риття могил, підрізання дерев, фарбування будинків, розмелювання пеньків, покрівельні й бухгалтерські роботи, ремонт машин і дрібної техніки і ще з пів десятка інших справ. Ніколи не відомо, де Сом вигулькне: збиратиме для дядька плату за оренду в Ніґертауні, митиме на драбині вікна будівлі суду, або ж сидітиме за кермом таксі чи катафалка.
Але як пояснити оце — цю двадцятикратну автотрощу змаячілої реальності. Бо занадто сильний збіг — побачити ту дівчинку (не абикого, а саме її) на задньому сидінні похоронного лімузина де Б’єнвіля із Сомом за кермом. Сом знав, що в них лежить без діла величезна партія продукту, і він видавався аж надто невимушено допитливим стосовно того, де Денні з Фаришем її тримають. Так, він по-своєму, ненав’язливими балачками демонстрував надмірну цікавість, двічі наголошував, що «під’їде» до їхнього трейлера, без попередження приїздив щось рознюхувати на своєму «ґран торіно», ховаючись у темряві затонованих вікон. Він на диво багато часу проводив у туалеті, тицявся там, відкручував на повну крани; трішки зашвидко підводився, коли назовні виходив Денні й бачив, як він заглядає знизу під «транс ам». Шина спустила, так він казав. Здалося, що в тебе шина спустила, мужик. Але з колесом усе було в нормі, і вони обоє про це знали.
