Але Денні (якому після стількох знущань і безпідставних звинувачень зрештою все це осточортіло) цього не зробив. Натомість він поїхав за ріг, припаркував машину на порожній стоянці біля пресвітеріанської церкви і — пішки, тримаючи безпечну відстань — пішов за Фаришем, який люто пер по тротуару зі своїм армійським наплічником.

Він заховав наркотики в старій водонапірній вежі за колією. У цьому Денні був майже певен, тому що — загубивши Фариша в заростях навколо маневрових парків — запримітив, як той удалині, високо в повітрі, вимучено здирається драбиною вежі, закусивши лямку наплічника — величний силует на тлі абсурдно рожевого світанкового неба.

Денні одразу розвернувся, повернувся до машини й поїхав просто додому: зовні спокійний, але в умі зовсім розбурханий. Ось де все заховано — у вежі, і досі лежить там: метамфетаміну на п’ять тисяч доларів, на десять тисяч, коли розбодяжити. Фаришеві гроші, не його. Він побачить лише пару сотень доларів — стільки, скільки Фариш йому відслинить — колись, коли вони його продадуть. Але кількох сотень не вистачить, щоб переїхати в Шривпорт чи Батон-Руж, не вистачить, щоб знайти собі квартиру й дівчину та влаш­туватися на роботу у сфері дальнього вантажного перевезення. Щойно він чкурне з цього забиченого містечка — геві-метал на восьмидоріжковому магнітофоні, більше жодного кантрі, ніколи. Велика хромована вантажівка (димчасті вікна, кабіна з кондиціонером) несеться по федеральній автомагістралі на захід. Геть від Ґам. Геть від Кертіса, у якого на обличчі вже почали прокльовуватися печальні підліткові прищі. Геть від збляклої шкільної фотографії його самого, що висіла над телевізором у трейлері Ґам: він худорлявий, потайний на вигляд, з довгою темною гривкою.

Денні припаркував авто, закурив і відкинувся в сидінні. Сам резервуар, що височів десь за чотирнадцять метрів від землі, був дерев’яною бочкою з гостроверхою кришкою на цибатих металевих опорах. До вершини резервуара з водою, де відкривався люк, вела хистка драбина.

І вдень і вночі Денні не йшов із голови образ наплічника, що манив його, ніби різдвяний подарунок на найвищій полиці, куди забороняли лізти й заглядати. Завжди, коли він сідав у машину, наплічник притягував його магнетичними чарами. Він уже двічі самотужки їздив до резервуара, просто сидів, дивився на нього й мріяв. Багатство. Його шлях для втечі.

От би забрати його собі, хоч воно йому не належить. І Денні неабияк боявся лізти по нього через страх, що Фариш підпиляв перекладину, заклав у люк пістолет на пружині чи підлаштував на вежі ще якусь пастку — Фариш, який навчив Денні виготовляти кустарні трубні бомби; Фариш, у кого вся лабораторія обставлена саморобними пастками пунджі з дощок та іржавих цвяхів, ще й обнесена прихованими в бур’янах натяжними шнурами; Фариш, який нещодавно через рекламу на останній сторінці «Солдата фортуни»129 замовив собі набір для виготовлення балістичних ножів на пружині.

— Натискаєш отут і — шух! — примовляв він, бадьоро підстрибуючи з робочого місця на захаращеній підлозі, поки Денні — весь побілілий — читав ззаду на картонній коробці: «Калічить нападників на відстані до десяти метрів».

Хтозна, які пастки він поховав на вежі. Якщо вони взагалі там є, то (знаючи Фариша) вони не вбивають, а калічать, але Денні не тішила думка про втрату пальця чи ока. Проте якийсь наполегливий шепіт постійно нагадував йому, що, можливо, Фариш узагалі там жодних пасток не наставив. Двадцять хвилин тому, дорогою на пошту, щоб відправити бабин рахунок за електроенергію, Денні охопив скажений вибух оптимізму, сліпуче видиво безтурбот­ного життя, що чекає на нього на півдні Луїзіани, тож він повернув на Мейн-стріт із наміром просто піднятися вежею, вивудити мішок, заховати його в багажнику — у запасці — і не озираючись виїхати з міста.

Але тепер, на місці, виходити з машини йому не хотілося. У бур’янах біля підніжжя вежі нервово виблискувало щось дрібне й сріблясте — наче дріт. Тремтячими від фену руками Денні підкурив сигарету й втупився у вежу. Відірваний палець на нозі чи руці здасться раєм у порівнянні з тим, що зробить Фариш, якщо бодай на йоту запідозрить, що Денні собі надумав.

І з того, що Фариш серед усіх можливих схованок для наркотиків вибрав резервуар із водою, можна було домислити багатозначний висновок: умисний плювок в обличчя Денні. Фариш знав, як той боїться води — відколи їхній батько спробував навчити його плава­ти, зіштовхнувши з пірса в озеро, коли Денні було чотири-п’ять років. Та замість того, щоб поплисти — як було з Фаришем, Майком та іншими братами, коли так робили їм — він став тонути. Денні дуже чітко все це пам’ятав: жах від занурення, а тоді жах від харкан­ня й спльовування повної піску мутної води, коли батько (розлю­чений, бо мусив повністю вдягненим стрибати в озеро) кричав на нього; тож коли Денні покидав той занехаяний пірс, він більше не мав особливого бажання хоч колись занурюватися в глибоку воду.

Перейти на страницу:

Похожие книги