Маленький друг полностью

Ні, Сом і дівчинка — найменша з його проблем, подумав він із безпорадним відчуттям неминучості, підстрибуючи на всипаній гравієм дорозі в бік водонапірної вежі; здавалося, він підстрибує на ній увесь час: у ліжку, у снах, по двадцять п’ять разів на день втрапляючи в одну й ту саму вибоїну. Ні, річ не лише в наркотиках, це відчуття, ніби ти під наглядом, не лише від них. Через злом у Юджина й напад на Ґам вони всі постійно озиралися собі через плече й підстрибувати навіть від найменшого шелесту, але найбільше хвилював Фариш, який перегрівся до точки кипіння.

Поки Ґам була в лікарні, Фаришу не було потреби навіть прикидатися, що він спить. Натомість він цілими ночами сидів і змушував Денні сидіти поруч: крокував, будував плани за запнутими від світанку шторами, ділив на дзеркальці наркотики й до хрипу базікав. А тепер, коли Ґам повернулася додому (стоїчна, індиферентна, із сонними очима й човганням повз одвірок до туалету), її присутність у домі не розірвала цей шаблон, а посилила Фаришеву тривогу до майже нестерпного піка. На кавовому столику, біля дзеркальця й лез, з’явився заряджений пістолет 38-го калібру. За ними полювали сили — небезпечні сили. Під загрозою — безпека їхньої баби. І так, Денні може й хитати головою на певні Фаришеві теорії, але хтозна? Долфус Різ (персона нон ґрата після випадку з коброю) часто похвалявся своїми зв’язками з організованою злочинністю. А організована злочинність, яка в наркобізнесі відповідає за розповсюдження, ще з часів убивства Кеннеді нерозривно пов’язана з ЦРУ.

— Не за себе, — белькотів Фариш, затиснувши ніс і відкидаючись у кріслі, — ух, не за себе я переживаю, а за нашу бідолаху Ґам. З якими ж уйобками ми маємо діло? На своє життя мені взагалі наплювати. Бляха, за мною босим по джунглях гналися, я з добрий тиждень ховався в повному багні в заливному полі, через бамбук дихав. Вони взагалі ніхера не зможуть мені зробити. Чули? — мовив Фариш, тицяючи лезом складаного ножа на випробувальну таблицю телевізора. — Ви мені взагалі ніхера не зробите.

Денні схрестив ноги, щоб не смикалося коліно, але нічого не сказав. Те, як Фариш дедалі частіше став обговорювати свій воєнний досвід, — бентежило, бо за роки В’єтнаму він більшу частину часу провів у державній психіатричній клініці у Вітфілді. Зазвичай Фариш беріг «‘намські» історії для більярдної. Денні вони здавалися бриднею. Лише нещодавно Фариш йому оповів, що керівництво серед ночі будило певних в’язнів і психічнохворих — ґвалтівників, шизанутих, кого не шкода — і відправляло їх на цілком таємні військові операції, звідки ніхто не мав повертатися. Чорні гелікоптери серед ночі на в’язничних бавовняних полях, у сторожових вежах порожньо, поміж порожніх стебел гуляє могутній вітер. Чоловіки в балаклавах, озброєні АК-47.

— І шо я тобі скажу, — мовив Фариш, озираючись через плече, перш ніж плюнути в бляшанку, яку всюди носив із собою. — З них не всі англійською балакали.

Денні хвилювало, що мет досі лежить у них (хоч Фариш його по кілька разів на день маніакально ховав і переховував). Сам Фариш казав, що треба, щоб продукт «трохи настоявся», перш ніж його пускати в рух, але тепер, коли вони втратили Долфуса, збутися товару (наскільки знав Денні) стало реальною проблемою. Сом запропонував їх із кимось звести, з якимсь своїм кузе­ном з півдня Луїзіани, але це було до того, як Фариш став свідком нишпорення під машиною й кинувся надвір з ножем, погрожуючи відрізати Сомові голову.

І Сом — що мудро з його боку — відтоді більше не навідувався, навіть не дзвонив, та, на жаль, на цьому Фаришеві підозри не скінчилися. Він стежив і за Денні й хотів, щоб Денні про це знав. Іноді він підкидав якісь хитрі звинувачення або зовсім вдавався до лукавства й загадковості, прикидаючись, ніби ділиться з Денні якимись вигаданими таємницями; іноді відкидався в кріслі, ніби до чогось додумався — розпливаючись у широкій усмішці — й промовляв:

— Сучий ти син. От же сучий син. — А ще іноді без попереджень підстрибував і починав кричати, напускаючись на Денні з різноманітними уявними побрехеньками й зрадами. Єдине, як Денні міг утримати Фариша від повного божевілля й не дати йому збити себе на квасне яблуко — це постійно бути спокійним, хай там що Фариш говорить чи робить; він терпляче зносив Фаришеві звинувачення (що надходили несподівано й нестримно, з бентежними проміжками): відповідав повільно й обачно, цілком ввічливо, ніяких вигадок, жодних різких рухів, мовби виходив із машини з піднятими руками.

Тоді, одного ранку перед світанком, щойно заспівали пташки, Фариш зірвався на рівні ноги. Він біснувався, щось лопотів, постійно шмаркався в скривавлену хустинку, доки не видобув звідкись речовий мішок і став вимагати, щоб його повезли в місто. Опинившись там, він наказав Денні залишити його в центрі, а самому поїхати додому й чекати на телефонний дзвінок.