Маленький друг полностью

— Е-е-е, — видав він, жорстко позираючи їй понад головою: хмари, слід літака в небі… — я, напевно, піду.

Він зачекав, доки вона щось скаже, а коли нічого подібного не сталося, подибав геть — не звичною ходою бігцем, а самосвідомо, розмахуючи руками.

Брама заклацнулася. Гаррієт розлючено втупилася в землю. Голоси на веранді різко погучнішали, і крізь тупий біль Гаррієт усвідомила, про що вони розмовляють: заповіт Ліббі.

— Де він є? — питала Одін.

— Не хвилюйся, про все це зовсім скоро подбають, — твердила Еді, беручи Одін під руку, ніби щоб завести її всередину. — Заповіт у неї в клієнтському сейфі. У понеділок уранці ми разом з адвокатом…

— Не віру я ніякому адвокату, — різко перебила Одін. — Міс Ліб мені пообіцяла. Вона мені сказала, пояснила, Одін, як щось станеться, подивися в мене в кедровій шкатулці. Там для тебе буде конверт. Просто піди і зроби, нікого не питайся.

— Одін, ми ніякі її речі не чіпали. У понеділок…

— Господь знає, шо сталося, — гордовито заявила Одін. — Він то знає, і я то знаю. Так, мем, я точно добре знаю, шо мені міс Ліббі сказала.

— Ти ж знаєш містера Біллі Вентворта, правда? — голос в Еді був жартівливий, ніби вона розмовляє з дитиною, але в ньому вчувався хрип, що межував із якимсь жахом. — Ти ж не хочеш сказати, що не довіряєш містеру Біллі, Одін?! Це той, що має зі своїм зятем контору на площі.

— Я лиш хочу знати, шо відійде мені.

Садову гойдалку вкривала іржа. Поміж потрісканої цегли наріс оксамитовий мох. Гаррієт у якомусь відчайдушному зосере­дженому зусиллі націлила всю свою увагу на побиту черепашку, що лежала біля основи садового вазона.

— Одін, я з цим не сперечаюся. Ти отримаєш те, що по закону тобі належить. Як тільки… — говорила Еді.

— Я нічого не знаю по закону. Я лиш знаю, шо є правильно.

Від віку вкрита вапном черепашка вивітрилася до текстури крихкого гіпсу; верхівку їй відбило; на внутрішній губі вона тонула в перламутровому рум’янці, тендітній сріблястій ружі старих троянд Еді «дівочий рум’янець». Ще до народження Гаррієт уся родина щороку відпочивала на Затоці; після смерті Робіна вони туди більше не їздили. Слоїки дрібних сірих двостулкових молюсків, назбираних за ті колишні поїздки, стояли на високих полицях тітчиних шаф, гнітючі й укриті пилом. «Вони втрачають магію, коли якийсь час побудуть без води», — казала Ліббі: і набирала повну раковину води, висипала туди черепашки й підсувала табуретку, щоб Гаррієт мала на що стати (вона була маленькою, років три, і якою ж гігантською й білою здавалася раковина!). І як вона дивувалася, коли бачила, як загальну сірість змивало на користь яскравого, лискучого й чарівного, як її розбивало на тисячі дзвінких барв: там щось пурпуровіло, тут намокало до молюсково-чорного, розгорталося ребрами й звивалося в тендітні поліхромні закрути — срібний, мармурово-блакитний, кораловий, перламутрово-зелений і рожевий! Якою холодною й прозорою була вода: руки, обітнуті нею по зап’ястки, студено-рожеві й ніжні! «А запах! — говорила Ліббі, вдихаючи на повні груди. — Так пахне океан!» І Гаррієт нахиляла обличчя низько до води й набирала терпкого духу океану, якого ніколи не бачила; запаху солі, про яку в «Острові скарбів» говорив Джим Гокінс. Гуркіт бурунів, крики дивних птахів і білі вітрила «Іспаньйоли», — наче білі сторінки книжки, — що роздимаються на тлі безхмарного неба.

Смерть — як усі кажуть — це берег щастя. На старих фотографіях із моря її родина знову молода, і серед них стоїть Робін: човни й білі хустинки, до світла здіймаються морські птахи. Це мрія, у якій усі врятувалися.

Але це мрія про минуле життя, а не прийдешнє. Життя теперішнє: руде листя магнолії, обліплені лишаєм вазони для квітів, рівномірне дзуміння бджіл у спекотний день і безликий гомін гостей похорону. Багно й липка трава під тріснутою садовою цеглою, яку вона була відкопнула. Ретельно зосередившись, Гаррієт вивчала цю огидну точку на землі, ніби то єдина справжня річ у світі — і, певним чином, так і було.

115 Dixie — прізвисько для південного регіону США. Походження терміну до кінця не відоме, одна з версій — від назви лінії Мейсона-Діксона, що розділяла вільні й рабовласницькі штати.

116 Cracker — зневажливе слово на позначення бідних білих мешканців сільської місцевості Півдня США.

117 Гаррієт, очевидно, уявляє себе героїнею роману «Викрадений» Роберта Луїса Стівенсона, де головний персонаж вимушений тікати через вересові зарості й має справу з шотландськими ватажками гірських кланів. Другу половину її думки часто вважають за цитату з роману «Буреверхи», хоча в книзі Емілі Бронте таких слів немає.

118 Lawrence Welk — американський телевізійний шоумен і музикант, ведучий однойменного шоу-вар’єте.

119 Colonial Williamsburg — музей просто неба, історичний район міста Вільямзберґ у штаті Вірджинія.

120 Bob Jones University — приватний євангельський університет у Ґрінвіллі, штат Південна Кароліна.