Маленький друг полностью

Навіть Еді — чітка й незмінна, наче профіль на монеті — якось змінилася. Після смерті Ліббі вона схудла; щоки в неї запали, і вона ніби змаліла. Гаррієт після похорону її майже й не бачила. Чи не щодня вона їздила новою машиною на площу на різні зустрічі з банкірами, юристами й бухгалтерами. З майном у Ліббі був повний безлад, здебільшого через банкрутство Судді Кліва та його плутані прикінцеві спроби розділити й приховати залишки своїх активів. Значна частина цього гармидеру відбилася аж на дрібній замороженій спадщині, яку він передав Ліббі. Мов на біду: містер Ріксі, старий, якому Еді стукнула машину, подав на неї в суд через «стрес і психологічні муки». На домовленості він не йшов; здавалося, справа неминуче опиниться в суді. Хоч Еді з цього приводу мовчала й сприймала все стоїчно, очевидно, що це її бентежило

— Ну, але ж ти справді там винувата, — казала Аделаїда.

З часу аварії її турбують головні болі, розповідала Аделаїда; їй не кортіло «бавитися з коробками» в Ліббі; вона була сама не своя. Пополудні, подрімавши («Дрімати!» — обурювалася Тет, ніби й сама не хотіла б трохи покуняти), вона йшла до будинку Ліббі, пилососила килими й оббивку (що було зайвим), а також перевпорядковувала коробки, які Тетті вже спакувала, проте здебільшого вона вголос переймалася майном Ліббі; тому провокувала Тетті й Еді гарячою, проте очевидною підозрою, мовляв, Еді зі своїми адвокатами хочуть позбавити її, Аделаїду, того, що вона називала своєю «часткою». Вона щовечора телефонувала Еді й у всіх нестерпних деталях розпитувала, що там сьогодні в адвокатів обговорювали (сама скаржилася, що адвокати обхо­дяться надто дорого і вона боїться, що її «частку» «з’їдають» юридичні витрати); також вона в цих дзвінках передавала поради містера Самнера щодо фінансових питань.

— Аделаїдо, — уп’яте чи вшосте скрикнула Еді, — може б, ти не розповідала тому стариганові про наші справи?!

— А що такого? Він друг сім’ї.

— Мені він не друг!

— Мені приємно знати, що хоч хтось переймається моїми інтересами, — зі смертоносною втіхою відказала Аделаїда.

— Я так розумію, про мене ти так не думаєш.

— Я цього не говорила.

— Говорила.

Тут не було нічого нового. Аделаїда з Еді ніколи не ладнали, — навіть дітьми, — але ще ніколи їхні стосунки не досягали такої відкрито злостивої точки. Якби Ліббі була жива, вона б їх примирила задовго до виникнення аж такої кризи; вона б виблагала в Аделаїди терпіння й розсудливості, і — уже звичними аргументами — вимолила б в Еді витримки («Ну вона ж як дитина… вона й матері не знала… татусь Адді так розпестив…»).

Але Ліббі померла. І — за відсутності медіатора — розколина між Еді й Аделаїдою дедалі більше поглиблювалася й промерзала, доки не дійшло до того, що Гаррієт (яка, зрештою, доводилась Еді онукою) стала почувати в присутності Аделаїди неприємний холодок. Гаррієт щораз гостріше відчувала, як це несправедливо, бо раніше, коли Адді й Еді гиркалися, вона більше ставала на бік Адді. Еді бувала капосною: Гаррієт знала це аж надто добре. А тепер вона вперше почала розуміти сварки з боку Еді, і що конкретно та мала на увазі під словом «жалюгідна».

Містер Самнер уже повернувся додому (на південь Каліфорнії, чи де там він жив), але вони з Аделаїдою вдалися до інтенсивної кореспонденції, через яку та вдалася в страшну пиху.

— Камелія-стріт, — говорила вона, демонструючи Гаррієт зворотну адресу на одному з листів, що він їй надіслав. — Як прекрасно, правда? От у нас тут нема таких назв. От би мені на вулиці з такою елегантною назвою жити.

Вона тримала конверт на відстані витягнутої руки і — опустивши окуляри на кінчик носа — з любов’ю його роздивлялася.

— Як на чоловіка, у нього гарний почерк, правда? — запитала вона в Гаррієт. — Акуратний. Я б так назвала, а ти? Ну, тато був про містера Самнера дуже високої думки.

Гаррієт промовчала. За словами Еді, Суддя вважав містера Самнера «пустим вітром», хай там що це означає. А Тетті — вирішальна сторона в цій ситуації — узагалі нічого про містера Самнера не казала, але поведінкою своєю натякала, що нічого доброго сказати й не може.

— Упевнена, вам із містером Самнером було б про що поговорити, — провадила Аделаїда. Вона вийняла картку з конверта й зусібіч її роздивлялася. — Він дуже космополітичний. Раніше жив у Єгипті, ти про це знала?

Під час розмови вона вивчала очима ілюстрацію — сцену з істо­ричної частини Чарльстона — спереду листівки; ззаду Гаррієт розгледіла виразний старомодний почерк містера Самнера, фрази «для мене дещо більше» і «дорога пані».

— Думала, тобі таке цікаво, Гаррієт, — сказала Аделаїда, поки тримала й вивчала листівку, схиливши голову набік. — Ті старі мумії, коти і таке інше.

— Ви з містером Самнером збираєтеся заручитися? — випалила Гаррієт.

Аделаїда — з видимою бентегою — торкнулася сережки.

— Це тобі бабуся сказала мене запитати?

«Вона що, думає, ніби я розумово відстала?»

— Ні, мем.