Маленький друг полностью

— Слухай, а чому ти мені не сказала, що Еллісон вдома, коли я вчора дзвонив?

Гаррієт глянула на нього, — порожнім поглядом, від якого Пембертон наморщив лоб, — а тоді пострибала дном басейну й почала відпливати. Він не збрехав: вона йому сказала, що Еллісон нема, і повісила слухавку, хоч Еллісон була в сусідній кімнаті. Мало того: вона не знала, чому це зробила, не могла навіть вигадати якусь причину.

Він пострибав за нею; Гаррієт почула сплески води. «Чому він від мене не відчепиться?» — розпачливо подумала вона.

— Чуєш, — долинув його голос. — Я чув, що Іда Ру звільнилася. — Наступної миті він уже ковзнув перед нею.

— Скажи, — мовив він — а тоді стрепенувся. — Ти що, плачеш?

Гаррієт пірнула — здорово плеснувши йому в обличчя водою — і полинула під воду: шух. На мілкому боці було тепло, ніби у ванній.

— Гаррієт? — почула вона його крик, коли вилинула на поверхню. Похапцем вона понуро вип’ялася з басейну і, не підіймаючи голови, поквапилася до роздягальні, лишаючи по собі вервечку чорних слідів.

— Гей! — гукнув він. — Та не будь такою. Можеш скільки хочеш прикидатися мертвою. Гаррієт? — гукнув він знову, поки вона з палючими вухами бігла за цементним бар’єром у дівчачу роздягальню.

Єдине, що давало Гаррієт відчуття хоч якоїсь мети в житті — це роздуми про Денні Ретліффа. Ці мусування постійно її шкребли. Вона знову й знову — якось збочено, ніби натискаючи на гнилий зуб — випробовувала себе думкою про нього; і раз по раз нудотно й передбачувано спалахувала люттю, бризкаючи феєрверками з оголеного нерва.

Вона лежала в спальні на килимі під бляклим світлом і роздивлялася ту пошарпану чорно-білу світлину, яку вирізала зі шкільного альбому. Її недбала розфокусованість, — яка спершу шокувала, — уже давно вицвіла, і тепер на фотографії Гаррієт бачила не хлопчика й навіть не людину, а щире уособлення зла. Його обличчя стало для неї настільки отруйним, що вона навіть не торкалася фото, хіба брала за краї. Відчай, що панує в її домі, — його рук справа. Він заслуговує померти.

Кинувши змію на його бабцю, вона не отримала жодного полегшення. Їй хотілося дістати саме його. Краєм ока Гаррієт вловила його обличчя біля похоронного залу й упевнилася в одному: він її впізнав. Їхні погляди перетнулися — і, забачивши її, розчервонілі очі спалахнули так грізно й дивно, що від самого спогаду про це серце в грудях закалатало. Між ними розцвіла якась дивна ясність, якесь розпізнавання, і хоч Гаррієт не була певна щодо того, що він має на увазі, чомусь у неї виникло дивне враження, що Денні Ретліффа діймають думки про неї не менше, ніж думки про нього діймають її.

Гаррієт з відразою замислилася про те, як життя побило знайомих їй дорослих, усіх до одного. З віком їх щось душило, змушувало сумніватись у власних силах — лінь? звичка? Хватка в них слабла; вони припиняли боротися й піддавалися обставинам. «Таке життя, — так вони всі кажуть. — Таке життя, Гаррієт, так буває, от побачиш».

Що ж: Гаррієт не побачить. Вона ще молода, і кайданки ще не так сильно затиснули їй щиколотки. Роками вона жила зі страхом свого дев’ятиріччя — Робінового віку, коли він помер, — але той день народження прийшов і пішов, і тепер вона вже нічого не боїться. Хай що треба зробити, вона це зробить. Вона завдасть удару зараз — поки ще може, доки не втратить відвагу й дух її не підведе — без жодної підтримки, окрім власної велетенської самотності.

Вона перевела увагу на поточну проблему. Навіщо Денні Ретліффу їздити на навантажувальні парки? Там нічого красти. Більшість складів забиті дошками, а на решту Гаррієт вилазила й зазирала у вікна: там здебільшого порожньо, хіба якісь обдерті тюки бавовни, почорнілі від віку механізми й запилюжені баки з пестицидами, що валяються голічерева по кутах. Голова роїлася шаленими ймовірностями: запечатані в товарняку в’язні. Поховані тіла, джутові лантухи крадених грошей. Скелети, смертельна зброя, таємні зустрічі.

Єдиний спосіб точно дізнатися, що він там робить, вирішила вона, це самій сходити на ті парки й подивитися.

Вона вже купу часу не розмовляла з Гелі. Оскільки він був єдиним семикласником на оркестровому семінарі, то тепер вважав, що приятелювати з Гаррієт йому не личить. І нічого, що його запросили лише тому, що в секції мідно-духових бракувало тромбоніста. Востаннє, коли вони з Гелі балакали — телефоном, до того ж вона подзвонила йому, — він тільки й розводився, що про оркестр, насипаючи чуток про старшаків так, ніби реально з ними знався, на ім’я називаючи тамбурмажоретку та вправного мідно-духового соліста. Говірким, але відстороненим тоном — ніби вона йому вчителька чи подруга батьків — він повідомив їй купу, цілу гору технічних деталей їхнього майбутнього виступу для перерви між таймами: попурі музики «Бітлз», яке оркестр завершить виконанням «Жовтої субмарини», водночас формуючи на футбольному полі гігантську субмарину (за пропелер правитиме розкручений жезл). Гаррієт мовчки все це слухала. Також вона ніяк не відповідала на завзяті верески Гелі про те, які діти в шкільному оркестрі «навіжені».