— Футболісти
— Г-м-м-м.
— Вони
Розмова. Гаррієт чекала. За кілька секунд Гелі з’явився знову.
— Вибач. Маю йти тренуватися, — честолюбно повідомив він. — Тато каже, треба вправлятися щодня, бо мій новий тромбон дуже дорого обійшовся.
Гаррієт повісила слухавку й — у непорушному мороці коридору — сперлася ліктями на телефонний столик і замислилася. Він що, забув про Денні Ретліффа? Чи йому просто начхати? Вона не очікувала, що не перейматиметься раптово відстороненою поведінкою Гелі, та не могла не втішитися від того, що його байдужість майже не завдала їй болю.
Минулої ночі дощило; і хоч земля ще була мокра, Гаррієт не могла визначитися, чи не проїжджало нещодавно якесь авто широким усипаним гравієм простором (зоною завантаження для вагонів з бавовною, а не справжньою дорогою), що вів від маневрових парків до парків навантаження, а від парків навантаження — до річки. З рюкзаком і помаранчевим нотатником під рукою на випадок підказок, які потрібно буде записати, вона стояла на краю просторої чорної механічної рівнини й позирала на перехрестя, петлі, початки й завершення колії, білі попереджувальні хрести неробочих сигнальних ліхтарів, заіржавілі до основи вантажні вагони на віддалі й водонапірну вежу, що на цибатих ніжках височіла позаду них: здоровенний круглий бак з гостроверхим дашком, ніби капелюх Бляшаного лісоруба з «Чарівника країни Оз». З раннього дитинства вона невиразно прив’язалася до цієї вежі, можливо, саме через цю схожість; споруда здавалась приязним недоумкуватим захисником, і коли Гаррієт ішла спати, то часто роздумувала про те, як самотня й недооцінена вежа стоїть десь там собі в темряві. Згодом, коли їй виповнилося шість років, якісь погані хлопці вилізли на неї на Гелловін і намалювали на резервуарі страшну гарбузову пику, з вузькими очима й гострезними зубами — і ще багато ночей потому Гаррієт крутилася й не могла заснути від думок про свого непохитного компаньйона (тепер ікластого й ворожого), котрий сердито скалиться понад безмовними дахами.
Страшна пика давним-давно зблякла. Ще хтось золотою фарбою з балончика написав на вежі «Випуск 1970», але й цей напис також випалило сонцем і нанівець змило роками дощів. Зверху донизу резервуар прокреслювали чорні патьоки тління — та хоч тієї диявольської морди там уже не було, вона досі палала у пам’яті Гаррієт, ніби залишкове світло в кімнаті, що поринула в темряву.
Небо було біле й порожнє. «Коли був Гелі, — подумала вона, — хоч можна було з кимсь побалакати». Чи загулював сюди бавитися Робін, чи стояв він з велосипедом і дивився на колію? Вона спробувала уявити собі все це його очима. Змін було б небагато: може, телеграфні дроти провисали трохи сильніше, може, дерева трохи щільніше обплітав дикий виноград і берізкові. А який вигляд матиме все за сто років, коли вона вже буде мертва?
Вона пройшлася впоперек навантажувальними парками — перестрибуючи колії, щось собі мугикаючи — до лісу. Серед тиші голос лунав страшенно гучно; вона ще ніколи так далеко сама в цю покинуту місцину не заходила. «А що, якби Александрію охопила якась недуга, — подумала вона, — і померли б усі, окрім мене?»
«Я б жила собі в бібліотеці», — відповіла Гаррієт сама собі. Така фантазія її підбадьорила. Вона уявила, як читає при свічках, на стелі над лабіринтом стелажів мерехтять тіні. Узяла б із дому валізу — арахісове масло й крекери, ковдра, змінний одяг — і зсунула докупи два великі м’які крісла в читальному залі, щоб на них спати…
Ступивши на стежину й далі в тінистий ліс (крізь руїни її завмерлого від моровиці міста прокльовується рясна рослинність, вигинає тротуари, зміїться поміж будинками), вона перейшла зі спеки в холодок, ніби заплила в зимнуватий потік джерельної води в озері. Невагомі хмарки мошкари завихорилися геть від неї, злякавшись несподіваного руху, ніби мешканці зеленої води ставка. При денному світлі стежка була вужча й більш заросла, ніж вона собі уявляла в темряві; жмутами вистромлювалися шпичаки лисохвостів і проса, а рівчаки в глині поросли пінистими зеленими водоростями.
