Маленький друг полностью

— Маю надію, — мовила Аделаїда й прохолодно хихотнула, — маю надію, що я у твоїх очах не настільки стара… — і, підвів­шись, щоб провести Гаррієт до дверей, вона зиркнула на своє відбиття в дзеркалі так, що у Гаррієт похололо на серці.

Дні були дуже шумні. Віддалік, через три вулиці, ревіла важка техніка — бульдозери, бензопили. Баптисти зрізали дерева й мостили землю навколо церкви, бо, за їхніми словами, тамтешня стоянка стала затісною; гуркіт стояв несамовитий, ніби на тихі вулички наступали танки ворожої армії.

Бібліотека стояла зачинена; у дитячій кімнаті працювали маляри. Її фарбували яскраво-жовтим, гладенькою блискучою жовтою емаллю, схожою на фарбу машин таксі. На вигляд це було жахливо. Гаррієт обожнювала попередні академічні панелі з дерева, які тут пробули, скільки вона себе пам’ятала: як у них рука підіймається зафарбовувати те прекрасне старовинне дерево темної барви? І ще скінчився літній конкурс читання, і Гаррієт у ньому не перемогла.

Не було з ким поговорити, що робити й куди податися, окрім басейну. Щодня о першій вона запихала рушник під пахву й вирушала туди. Серпень добігав кінця; почалися гуртки футболу, чирлідингу й навіть дитсадок, тому в заміському клубі не було ні душі (якщо не враховувати кількох пенсіонерів на полі для гольфу і кількох молодих домогосподарок, що смажилися на шезлонгах). Повітря здебільшого було розпечене й застигле, наче скло. Час від часу сонце затуляла хмара, і територією проносився шквал вітру, збурюючи плесо басейну й гримаючи навісом продуктової ятки. Під водою Гаррієт полюбила боротися з чимсь важким і кóпати його, полюбила, як на стінках басейну вистрибують білі франкенштайнівські арки електрики — ніби з якогось великого генератора. Зависнувши там — у кайданках і блищиках сяйва, за три метри над випнутим вигином глибокого краю — іноді вона на цілих кілька хвилин забувала, хто вона, губилася у відлунні й мовчанні, сходинках блакитного світла.

Довгими мрійливими проміжками часу вона зависала мерцем на поверхні води, роздивляючись власну тінь. Гудіні відносно швидко вибирався з неволі у своїх підводних фокусах, і поки поліціянти позирали на годинники й посмикували себе за комірці, поки помічник гукав по сокиру, а його дружина верещала й поникала, вдавано непритомніючи, сам Гудіні зазвичай уже давно був без пут і — поза полем зору — досить спокійно плив собі під водою.

Протягом літа Гаррієт просунулася принаймні до цього. Вона навчилася без проблем затримувати подих на понад хвилину і — якщо майже не рухатися — могла (уже не так безтурботно) дочавити майже до двох. Іноді вона рахувала секунди, та частіше забувала: її більше зачаровував цей процес, цей транс. Тінь — на відстані трьох метрів — тьмяно колихалася на дні глибокого краю басейну, велика, наче тінь дорослого чоловіка. «Човен потонув, — сказала вона собі — уявляючи, що потрапила в кораблетрощу, а тепер її носить по теплих, наче кров, безмежностях. Ця думка чомусь виявилася напрочуд заспокійливою. — Ніхто не прийде мене рятувати».

Так вона плавала цілу вічність, — майже без руху, окрім дихання, — коли раптом, дуже слабко, почула, як хтось її гукає. Брасовим рухом, відштовхнувшись ногами, вона виринула на поверхню: до спеки, сонця, гучного стугону охолоджувача, що стояв біля будівлі клубу. Затуманеним поглядом угледіла Пембертона (який ще не заступив на свою зміну, коли вона прибула). Він помахав їй зі свого рятувальницького крісла, а тоді стрибнув у воду.

Гаррієт пригнулася, щоб уникнути бризок, а тоді — охоплена непоясненною панікою — крутнула під водою сальто і попливла до мілкого краю, але Пем був швидший, тож підрізав її.

— Гей! — гукнув він, коли вона випірнула знову, добряче трусонувши головою, так що навсібіч розлетілися краплі. — А ти добряче натренувалася, поки була в таборі! На скільки можеш затримати подих? Я серйозно, — додав він, коли Гаррієт не відповіла. — Давай я засічу. У мене є секундомір.

Гаррієт відчула, що червоніє.

— Та давай. Чому не хочеш?

Гаррієт не знала. Під водою, на блакитному дні її ступні — розмічені блідо-блакитними тигровими смугами — видавалися дуже блідими й удвічі товстішими, ніж зазвичай.

— Як хочеш. — Пем на хвилину піднявся, щоб відкинути назад волосся, а тоді знов опустився у воду, тож голови в них були на одному рівні. — Тобі не нудно так просто лежати на воді? Кріса це трохи дратує.

— Кріса? — перепитала Гаррієт після тривожної паузи. Власний голос стривожив її ще більше: він був зовсім сухий і скрипучий, ніби вона днями не розмовляла.

— Коли я прийшов його поміняти, він мені сказав: «Глянь на ту малу, лежить у воді, як колода». Ті мамочки його постійно через це діймали, так ніби він просто дозволив якійсь мертвій дитині весь день плавати в басейні. — Він розсміявся, а коли побачив, що Гаррієт на нього не дивиться, поплив в інший бік.

— Хочеш кóли? — запитав він, і в його голосі вона почула веселий надлом, що нагадав їй про Гелі. — Безкоштовно, хочеш? Кріс мені залишив ключ від холодильника.

— Ні, дякую.