1] Ось уже й Етну—гору, що гігантів тіла привалила,2] Й диких кіклопів поля, що борін ані плуга не знали,3] Де не ступали воли під ярмом, обробляючи землю,4] Гнівний Евбеєць лишив, розколиханих вод шанувальник.5] Потім він Занклу минув, протилежні до'Регія вежі;6] Далі — протоку, грозу кораблів, між двома берегами,7] Що від землі сіцілійської край одділяє Авсонський.8] Звідти, рукою могутньою спінивши море Тірренське,9] Главк до горбів трав'янистих доплив і в печеру до Кірки,10] Сонця дочки, увійшов, перевтілених звірів оселю.11] Щойно її привітав і від неї вітання прийнявши,—12] «Бога, богине, молю, порятуй! Ти єдина,— промовив,—13] Можеш цю пристрасть мою — якщо ласка твоя — пригасити.14] Що то за сила в траві, того знати ніхто, Тітанідо,15] Краще не може, ніж я, трав'яним перевтілений соком!16] Щоб не ховати від тебе, однак, свого шалу причини,—17] На італійському березі, проти Мессанських укріплень18] Скіллу я вгледів якось. Переказувать сором, богине,19] Як я принижувавсь, як умовляв, заслуживши… погорду.20] Ти ж, коли влада якась є в піснях заклинальних,— до пісні21] Губи святі розтули; а коли мають дію сильнішу22] Трави,— звернися до трав, підшукай незрадливу, надійну.23] Не лікування потрібне мені, не загоєння рани,—24] Ні, хай триває мій жар, тільки ним хай перейметься Скілла!»25] Ну а богиня,— ніхто не спалахував серцем так часто26] Серед жінок, як вона; чи в самій приховалась причина27] Палу того, чи в Венері, бо ж батько, було, її видав,—28] Главкові мовить таке: «Домагатись тієї, що втіхи29] Прагне сама, що й однако розпалена,— все—таки краще.30] Вірю, ти гідний, щоб, не набиваючись, бути жаданим;31] Тільки надію подай — і жаданим, повір мені, будеш!32] А щодо вроди, то нею, без сумніву, можеш гордитись:33] Я от, скажім, і богиня, й дочка променистого Сонця, [242]34] Я, що могутністю трав і пісень заклинальних могутня,35] Хочу піддатись тобі! Погордуй гордівницею; скромній36] Тим же сплати — й з обома розквитаєшся вчинком єдиним».37] Главк же спокусниці: «В морі скоріше дерева ростимуть,38] А верхогір'я стрімкі позатягує водорость мокра,39] Ніж, поки Скілла жива, я тягтись перестав би до неї!»40] Кірку взяла тоді злість. Не в силах помститись на ньому —41] Главка ж любила—таки! — завзялася на ту, якій щойно42] Він перевагу віддав. Затаївши зневажену пристрасть,43] Зараз же, соком налиті страшним, розтирає відьомські44] Трави й, мішаючи їх, заклинання Гекатині шепче.45] Ось, голубою накидкою вкрившись, вона виступає46] З—поміж улесливих звірів своїх ізсередини двору.47] В Регій верстаючи шлях, у місто, що проти занклейських48] Скель, незабаром торкнулася хвиль неспокійного моря.49] Мов по твердому піску побережному, так вона легко50] Синяву моря глибінь перебігла сухою ногою.51] Тиха та скромна була під навислою скелею заводь —52] Скілли улюблений схов. Од запеклості неба і моря53] Німфа тікала туди, коли сонце, підбившись найвище,54] Тіні гірських верховин і дерев найкоротше втинало.55] Води затону цього каламутить богиня; отруту56] Ллє чародійну туди і шкідливого кореня соком57] Скроплює, й тричі по дев'ять разів повторяє, чаклунка,58] Темні, лиш їй зрозумілі слова заклинальної пісні.59] Скілла прийшла і пірнула до пояса в води затону.60] Раптом, жахнувшись, довкіл живота свого бачить, неначе61] Звірі якісь гавкотять. Як повірити їй, що ці пащі —62] їй же належать тепер? Утекти, захиститись, відбитись63] Хоче від лютих собак, але всюди з собою їх тягне.64] Мацає поперек, ноги і стегна, усе своє тіло,—65] Що не мацнула б, однак,— натрапляє рукою на хижі66] Пащі й на пащах стоїть; животом, що наїжився ними,67] Лоном, боками — на спини таких же натискує звірів.68] Плакав закоханий Главк. Одвернувся від Кірки, що стільки69] Злоби у зілля своє, помстившись над Скіллою, вклала.70] Скілла ж лишилася там, і чаклунці при першій нагоді71] Теж допекти постаралась, Улісса позбавивши друзів.72] Потім ще й судна троянців на дно мала намір пустити,73] Стала, проте, стрімчаком, що, зметнувшися грізно над морем,74] Там височить дотепер; оминає його мореплавець.75] Ось мимо Скілли й Харібди жадливої провеслувавши,76] Тевкри зітхнули полегшено. Вже й побережжя Авсонське77] Мріло, та вітер відніс їх аж ген до Лівійського краю.78] Серце й свій дім там відкрила Енеєві жінка з Сідона,79] Що розвела, приголомшена зрадою мужа—фрігійця,80] Вогнище, ніби для жертви богам, і на ньому, шалена, [243]81] Впала на меч гостролезий: підманута — всіх підманула.82] Геть од піщаних земель і від міста нового подавшись,83] В Ерікс прибув і, зустрівши Акеста гостинного знову,84] Жертви складає Еней і вшановує батька могилу.85] Судна, що мала спалить їх Іріда з веління Юнони,86] Він одв'язав і покинув мерщій володіння Еола,87] Землі, де сірка димить, і шпилі Ахелойових дочок,88] Вабних Сирен; а судно, що стерничого втратило в морі,89] До Інаріми наважився вивести, і до Прохіти,90] Й до Пітекуз головерхих, що мають від жителів назву.91] Батько богів у свій час, до лукавих і хитрих керкопів,92] До віроломного, підлого роду ненависть відчувши,93] їх у мерзенних тварин замінив, але так, щоб те плем'я94] Схоже було на людей і не схоже на них одночасно:95] Тіло немов обрубав їм; кирпатого носа приплюснув;96] Наче прим'яв та порізав старечими зморшками лиця;97] Від голови аж до ніг повкривав їх рудавою шерстю.98] Там же й селитись велів, перед тим одібравши їм мову,99] Щоб занімів їх язик,' що годився лиш для віроломства.100] От вони й скрикують хрипло раз по раз, немов з пересердя.101] Ці проминувши краї, він укріплення Партенопейські102] З правого боку лишив; сурмача Еоліда могилу —103] Зліва. Допливши до вод заболочених, до побережжя104] Кумського, входить в оселю печерну віщунки Сівілли.105] Просить, щоб міг, подолавши Аверн, загостити до мані в106] Батька. Стара, що сиділа, похнюпивши голову сиву,107] Врешті її підняла й, божественного сповнившись духу,—108] «Надто великого,— мовила,— просиш ти, славний ділами109] Мужу, хто руку — мечем, а побожність вогнями прославив.110] Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш:111] За поводатарку буду сама — і поля Єлісейські,112] Світу межу й дорогу тобі тінь свого батька побачиш.113] Мужність усюди здолає пройти». Прорекла й показала114] Гілку, що в лісі Юнони Авернської сяяла злотом.115] І, показавши, від стовбура гілку велить* одламати.116] їй покорився Еней — і побачив жахні володіння117] Оркові; предків узрів і великого духом Анхіса118] Віком похилену тінь. Осягнув того краю закони,119] Зором окинувши й те, чим наступні погрожують війни.120] Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині,121] Бесіду вів із віщункою з Кум, щоби час коротати.122] Поки крізь сутінну млу просувалися шляхом жахливим,123] Він обізвавсь: «Чи сама ти з богинь, чи богам наймиліша,—124] Будеш довіку мені божеством! Бо ж дала мені змогу —125] Не приховаю ж цього! — і дійти, і побачити зблизька126] Смерті належні місця й повернутись, уникнувши смерті.127] Тільки—но вийду відсіль на поверхню, до денного світла,— [244]128] Храм тобі, вдячний, зведу й віддаватиму ладаном шану».129] Тяжко зітхнула віщунка й, поглянувши сумно на нього,130] Мовить таке: «Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній131] Ладан пахучий курить. Щоб тебе вберегти від помилки,132] Правду скажу: мені світло в свій час обіцяли незгасне,133] Вічне, якщо 'б оддала я дівоцтво жагучому Фебу.134] Вже наперед насолоду смакуючи, прагне дарами135] Звабити серце моє: «Вибирай,— намовляє,— що хочеш,136] Дівчино кумська, й відмови не знатимеш!» Я ж на піщаний137] Пагорб кивнувши: «Хай стільки своїх уродин одсвяткую,138] Скільки піщинок тут є». Та. одне я до того прохання139] Поспіхом не додала: щоб лишатися вік молодою.140] Він же мені й довголіття давав, і нев'янучу вроду,141] Тільки б свого домогтись. Його дар відкидаю рішуче142] І незаміжня живу. А тим часом пора благодатна143] Хутко спливла. Надійшла, шкутильгаючи, немічна старість,—144] Довго хирітиму в ній! За плечима — вже сьоме століття;145] Щоб дорівняти піщинкам, однак, ще зустрінути мушу146] Жниво трьохсоте й трьохсотий побачити збір винограду.147] Прийде ще час, і мене зі ставної мізерною зробить148] Ряд моїх днів незліченних. Підточене старістю тіло149] Стане цілком незначним. І ніхто не повірить, що в мене150] Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно,151] Ким я для нього була, або й виду не схоче подати.152] Ось чого, бідна, діждусь! Лиш по голосу, ледве помітну,153] Зможуть пізнати мене; лиш його мені доля залишить».154] Поки, під гору йдучи, такі думи снувала Сівілла,155] З темних глибин, із стігійської мли, до евбейського міста156] Вийшов троянець Еней. Після жертвоприношень торкнувся157] Тих берегів, що тоді годувальниці ймення не знали.158] Після трудів довголітніх виснажливих тут зупинився159] Неріта син, Макарей, з товариства бувальця Улісса.160] Мужа того, що покинутий був під строминами Етни,—161] Ахеменіда,— впізнав. Що живим його стрів так неждано,162] Вкрай здивувався. «Який тебе бог, який випадок дивний,163] Ахеменіде, вберіг? — поцікавився.— Як на троянське,164] Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?»165] Той, не такий вже, яким був колись,— не брудний і кошлатий,166] Не в лахманах, яке зшив колючками,— на те запитання167] Так одгукнувся: «Хай знов дикуна Поліфема побачу168] й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала169] Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий170] І від домівки, Еней же — від рідного батька. Ніколи171] Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався!172] От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному173] Бачу,— то як можу бути невдячним та непам'ятливим?174] Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Кі клопа,— [245]175] Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь,176] Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера.177] Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність178] Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще,179] Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся,180] Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса під воду181] Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі,182] Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити.183] Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні184] Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі.185] Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру186] Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому!187] Щойно втекти вам од смерті вдалося,— Кіклоп ошалілий188] Етну обходити став, завиваючи люто від болю.189] От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока,190] Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки191] В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає192] Цілу Ахайю: «Якби—то Улісс чи з дружків його будь—хто193] Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити!194] Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою195] Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню196] Кров'ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами!197] Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!»198] Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого,199] Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике,200] Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю,201] Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської…202] Коротко кажучи, бачив я смерть,— але це ще марниці! —203] Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло204] Тоне в його животі… Не стирався—бо днини тієї205] Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю206] Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши.207] Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич,208] Кишки, і м'ясо ще тепле, і білу кісток серцевину —209] Трепетне тіло людське — запихав у нутро ненажерне.210] Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий,211] Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву212] їжу — шматочки людей — виригав із вином одночасно.213] «Ось що чекає, сердего, й тебе!» — непокоїла думка.214] Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні;215] Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув.216] Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям.217] Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину,218] Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі.219] Кинувсь до берега, став окликать і махати руками —220] Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека!221] Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий, [246]222] І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю».223] Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі224] Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає.225] їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний,226] Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять227] Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив.228] Щойно, однак, піднялась по дев'ятій найближча зірниця,229] Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний230] Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили —231] й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі;232] До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось.233] «Відти,— вів далі,— ми в місто прийшли, що його в давнину ще234] Лам, лестригон, заснував. Антіфат у ту пору там правив.235] Троє нас — я і ще двоє — пішли посланцями до нього.236] З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною237] Втечею: третій потворні вуста лестригона—злочинця238] Кров'ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів239] За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші240] Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду.241] Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину242] Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе243] Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси244] Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили,245] Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю,246] Сину богині (війна—бо вляглась, отже, ти, нам, Енею,247] Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки!248] Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось,249] Ще не отямившись від Антіфата й убивці Кіклопа,250] Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої.251] Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний252] Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись,253] І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки.254] Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили —255] Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого256] Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись:257] Ті, як не дивно, не мали й у гадці на нас нападати,—258] Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами259] й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці260] Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім261] До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній262] Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли263] Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка.264] І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці265] Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки,—266] Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти267] І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку.268] Пильно й сама за роботою стежить; сама—бо те знає, [247]269] Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні.270] До посортованих трав приглядається оком уважним.271] Ледве побачила нас,— на вітання вітанням озвавшись,272] В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома.273] Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати274] З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду;275] Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши276] Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші277] й тільки—но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили,—278] Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась.279] Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину;280] Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо281] Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям.282] Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом,283] Як роздувається шия, а руки, якими недавно284] Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають.285] З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! —286] Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею287] Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші.288] Випив би й він,— те щетинисте стадо й сьогодні собою,289] Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса,290] Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці?291] Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну292] З коренем чорним; богам вона знана під назвою «молі».293] Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні,294] Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну295] Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись —296] Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши,297] Потім правицю йому подала. А на ложе з любов'ю298] Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару.299] Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний300] Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє.301] Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх.302] І_, що не слово, то зводимось ми по—людському все вище303] Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча304] Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними —305] Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає —306] Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули307] Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність.308] Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий309] Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке.310] От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила311] З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих.312] От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка,313] З мармуру постать вона показала мені білосніжну.314] Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел;315] Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками. [248]316] Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога,317] В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати318] Мовить таке: «Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки,319] Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!320] Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше321] Владарював. Рисаків бойових він любив об'їжджати.322] Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає323] Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само.324] Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п'ятилітніх325] Ігрищ елідських, відколи народжений, він не побачив.326] Німф лісових, які горами Лацію, вільні, гасали,327] Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали328] Німфи—наяди, що живлять їх Альбули води й Нумікій,329] І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий330] Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.331] Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,332] Та по сусідніх озерах живуть. Але, в.сіх погордивши,333] Він домагавсь однієї; дволикому Янусу, богу,334] На Палаті ні Вені лі я, кажуть, її народила.335] Тільки—но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка336] Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.337] Вродою славна була; ще славніша — умінням співати.338] Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця339] Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,340] Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.341] От якось пісню співала вона по—жіночому, ніжно.342] Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.343] Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові344] В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида,345] Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.346] Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.347] Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,348] Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка.349] Тільки—но з заростей глянула на юнака — й од бажання350] Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.351] Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю.352] Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,—353] Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?354] Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола…355] «Ні,— прошептала,— таки не втечеш, хоч би в вітру позичив356] Крил,— якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася357] Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!»358] Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний359] Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши360] Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни361] Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи.362] Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич, [249]363] Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,364] й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти.365] Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,366] Темним богам посилає й слова заворожені, темні,—367] Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні368] Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.369] Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,370] Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка371] По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився.372] Вибравши місце та мить: «Заклинаю,— звернулась до нього,—373] Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,374] Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,—375] Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем376] Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!»377] Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.378] «Хто б не була ти,— їй кинув,— не буду твоїм. Полонила379] Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!380] Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа,381] Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу».382] Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда:383] «Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!384] Що погордована може й закохана жінка,— побачиш;385] Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!»386] Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;387] Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі —388] Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого389] Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,390] Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово391] В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,—392] Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге.393] Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила;394] Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг,395] Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.396] Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка.397] А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом398] Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши,399] Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,400] Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.401] В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.402] Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.403] Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,404] Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу405] Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.406] З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева,407] Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,408] Соком окроплений луг заросився краплинами крові,409] Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням. [250]410] Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося411] Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.412] Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,413] Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.414] І від торкання того дивовижні, всілякого роду415] Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою.416] Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський.417] Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча418] Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями419] Хто тільки міг — і прислуга, й народ — за пропалим шукати.420] Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,421] Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому422] Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.423] Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову424] Стільки ж разів, її бачило — як і без сну, і без їжі425] Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.426] Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,427] Тібр,— як на звивистий берег упала знеможеним тілом.428] Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,429] Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь430] Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.431] Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі432] Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.433] Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,434] Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим».435] Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,436] І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,437] Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.438] Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги439] В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.440] Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».441] Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні442] З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:443] «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,444] Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».445] Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,446] Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі,447] Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою448] Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.449] Дім і дочку владаря, що від Фавна родився,— Латина450] Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим451] Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.452] Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго453] Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.454] Кожен іззовні будь—що свої сили поповнити хоче.455] От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить456] Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; [251]457] Венул — дарма втікача Діомеда просив, побувавши458] В місті його. Діомед у краю апулійського Давна459] Стіни могутні заклав і поля там посів.як придане.460] Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього461] Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:462] Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя463] Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою464] Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,—465] Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,466] Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока467] Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.468] Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,469] Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.470] От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі471] Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба —472] Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.473] Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:474] Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!475] Тільки мені врятувала життя зброєносна Мі нерва —476] Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову477] Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,478] Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,479] На суходолі у битвах виснажливих так натомився,480] Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря481] Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив482] У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.483] Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши484] Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.485] Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,486] Мовив: «Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість487] Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити488] Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,489] Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,—490] Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні.491] Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,492] Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині493] Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!»494] Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами495] Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.496] Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,497] Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,498] Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям499] Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия,500] Груди і спина; де руки були в нього, там проростають501] Довші пір'їни; де лікті були,— вигинаються крила.502] Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть503] І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку. [252]504] Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,505] Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,506] Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону507] Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.508] Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,—509] Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.510] Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна511] Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».512] Змовк на тім слові Ойнід. Калі доні ї межі покинув,513] І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул.514] Бачить печеру він там. її праліс окутує тінню,515] Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут516] Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.517] Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.518] Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи519] Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,520] В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.521] Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по—сільському —522] Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.523] Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло:524] Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:525] Через язик апулійця маслина в плодах своїх має526] Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я.527] Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули528] Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,529] Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало530] Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові531] Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.532] Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,533] Мульцібер їв—пожирав. До вітрил підповзав по високій534] Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.535] Тут спохватилася Мати богів: це ж на їді високій536] Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною537] Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.538] Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.539] «Марно,— рекла Пресвята,— ти цим суднам, богозневажний540] Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти541] Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»542] Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло543] Градом важким та дощем полило із понурої хмари.544] Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води545] Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі.546] На одного з них опершись, конопляні линви, що ними547] Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.548] Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.549] Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла:550] Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя; [253]551] Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.552] Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня553] В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить;554] Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям.555] Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно556] Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо557] Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,—558] Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.559] Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,560] Скільки зазнали пригод,— і не раз підставляли долоні561] Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.562] Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.563] Ось чому раді були, як уламки нерітського днища564] Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя565] Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти.566] Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,—567] В німф перевтілений флот—перестане рутул воювати.568] Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий569] Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,570] Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,571] Діво Лавініє,— лиш перемога; воюють, бо сором572] Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,573] Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея,574] Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий575] Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,576] З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома577] Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.578] Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне579] З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву580] Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.581] Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала582] Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.583] Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади584] Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.585] Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера586] Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,587] Батьку мій, ти не бував,— найніжнішим, молю, будь сьогодні!588] Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,589] Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде590] З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив591] Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»592] Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть593] Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.594] Батько тоді: «Цього дару достойні ви — й ти, хто благає,595] Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню»,—596] Мовив. А та розпромі нена, батькові склавши подяку,597] Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок, [254]598] До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,599] В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.600] Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея601] Змити й у води морські віднести течією німою.602] Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,603] Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,604] В темному морі втопив, залишив — невмирущу частину.605] Миром небесним намащує мати очищене тіло606] Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась607] Уст його — й став невмирущим. Назвали його Індігетом608] Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині.609] Потім над Альбою й краєм латинським Асканій двойменний610] Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій.611] Згодом —• Латин, його син, що отримав і берло владиче,612] й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний.613] Далі —Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій;614] Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі.615] Той володар, похоронений хвилями Туської річки,616] Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього.617] Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами,618] Від громового, подібний до грому, загинув удару.619] Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну,620] Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же.621] Де він те берло тримав,— на горбі, що й назвався від нього.622] А на чолі палаті нського люду стояв тоді Прока.623] Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з—між латинських624] Гамадріад не плекала садів із такою любов'ю,625] Жодна з—між них про плодючість дерев так сердечно не дбала.626] Звідси й дістала ім'я. До річок, до гаїв не тяглася —627] Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу.628] Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає.629] Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу,630] То розгалужену парость уріже. Кору надлупивши,631] Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому.632] Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння633] В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої.634] Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу.635] Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій636] Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався.637] Як не старались усі,— і сатири, до скоків охоча638] Молодь, і пани, божки лісові, що сосною вінчають639] Роги, й Сілен, увесь час молодий при похилому віці,640] Й той, що злодіїв лякає серпом чи суком сороміцьким,—641] Щоб домогтися її! Сам Вертумн, закохавшись у неї,642] Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших.643] Часто, зробившись женцем—селюком, він приносив Помоні644] Кіш колосків,— і, мов крапля води, до женця був подібний! [255]645] Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось,646] Начебто щойно орудував вилами на сіножаті.647] Часто ще й пужално мав у руці,— й присягнув би, напевно,648] Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно.649] Як виноградар або садівник із серпом появлявся.650] В сад із драбиною йшов,— наче яблука брався зривати.651] З вудкою — справжній рибалка, з мечем — був на воїна схожий.652] Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько653] Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу.654] Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу655] Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні,656] Входить у плеканий сад, на цей раз — як бабуся старенька.657] Кинувши оком довкіл: «Ну й плоди!» — аж прицмокнула з дива.658] Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко659] Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши660] Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти.661] В яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті.662] Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. «Якщо б одиноко,—663] Мовить,— цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому,—664] Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого.665] Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала,666] Не поріднилася з ним,— до землі була б нині прибита.667] Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає:668] Ложе подружнє — страшить; про заміжжя ти й чути не хочеш.669] О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену670] Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї671] Бій, ні дружину Улісса — сміливця серед боязливих!672] Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна,673] Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають;674] З ними — й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських,675] Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя,—676] Слухай, що1 радить стара, яка більше за всіх тебе любить,677] Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя,—678] Тільки з ^Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще679] Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна680] Краще, ніж він — сам себе. Не навиклий по світу блукати,681] Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі682] До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім683] Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує.684] Він, окрім того,— юнак, і природа його наділила685] Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати.686] В що повелиш — забажай тільки! — він перевтілиться тут же.687] Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає688] Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці!689] Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала690] З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих,—691] Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко! [256]692] Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами.693] Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки,694] Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви!695] Щоб іще більш тебе остерегти,— не одне—бо чувала696] Я на віку,— оповім про таке, що на Кіпрі відоме697] Кожному,— й може, послухавши, все—таки м'якшою станеш.698] Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра,699] Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись.700] Тільки побачив — жагою в цю ж мить до кісток перейнявся.701] Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу702] Розум не міг пересилити — став прохачем на порозі.703] То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво704] З ним повелась; вихованки здоров'ям її заклинає.705] То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання,706] Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді.707] Вже не одну помережив словами табличку до краю,708] Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок709] Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши,710] Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий.711] Та ж—наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах західних,712] Наче бездушна, в норіцькім вогні загартована криця,713] Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля:714] Нехтує ним, насміхаючись, ще й до жорстоких учинків715] Горді слова додає, відбираючи рештки надії.716] Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки717] Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив:718] «Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето,719] Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати,720] Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана.721] Ти взяла верх! Я — помру. Невблаганна душе, веселися!722] Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті,723] Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні.724] Та пам'ятай: не раніш од любові до тебе звільнюся,725] Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене,726] Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає:727] Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі.728] Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна.729] Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю,—730] Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати731] Годі), подбайте, молю, щоб жила хоча згадка про мене:732] Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!»733] Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки734] Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками735] І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся;736] «Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?»737] З тим і влізає в петлю, все ж обличчям — до Анаксарети.738] Мить — і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло. [257]739] Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері740] Сумно стогнали—гули, а тоді, розчахнувшись, явили741] Вчинок жахливий, і слуги, скричавши, зняли нещасливця742] І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше.743] Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне744] Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі745] Й що матерям—жалібницям належить чинити, вчинивши,—746] Вже через місто веде многослізний похід похоронний,747] Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає.748] Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним,749] Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки750] Дівчина вчула,— над нею вже бог закружляв тоді, месник.751] От вона й каже, зворушена: «Гляну, кого там хоронять».752] І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить.753] Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах,—754] Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку755] Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити,—756] Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия757] Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче758] Переміняється в те, з чого й серце було в неї,— в камінь.759] Думаєш, вигадка це? Саламін береже й до сьогодні760] Статую діви. Венера Задивлена має там нині761] Храм свій. Про це пам'ятаючи, не відмовляйся, благаю,762] Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо.763] Хай за цю ласку мороз не приб'є тобі зав'язі яблунь,764] Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!»765] Бог, розповівши таке, перевтілився знову: з бабусі766] Став красунем—юнаком. І, відкинувши все, що властиве767] Жінці старій, заяснів перед нею, ставний і вродливий.768] Так от і сонце, прорвавши нараз непроглядну заслону769] Хмар дощових, променисто заблисне на чистому небі.770] Силою брати хотів, але не знадобилася сила:771] Вродою взяв — зачарована німфа й собі закохалась.772] Потім в Авсонському краї, не маючи прав на те, владу773] Збройний Амулій посів. Повернули цідібране берло774] Старцю Нумітору внуки його. Було свято Палілій —775] Місто заклали тоді. Та сабінські старійшини й Тацій776] Меч підняли. їм відкривши в укріплення доступ, Тарпея,777] Зрадниця, смерть під горою щитів прийняла по заслузі.778] Курів сини опісля, як то роблять вовки мовчазливі,779] Нишком — ні пари з губи — серед ночі до римлян підкрались,780] Аж до воріт підійшли, що на засуви всі їх засунув781] Сам Іліад. Та Сатурнія все ж тайкома відчинила782] Навстіж одні' з тих воріт, і завіси їх не зарипіли.783] Тільки по дереву бруси ковзнули — й Венера почула,784] Мала засунути їх, та не годні й боги перетяти785] Задуму інших богів. Побіч Януса, де прохолодні [258]786] Води несе джерело, поселялись авсонські наяди.787] От і звернулась богиня до них, і вони відгукнулись,788] Бо справедливе прохання було,— воєдино зібрали789] Води свого джерела. Та крізь Януса браму широку790] Можна було ще пройти: на заваді не стала ще хвиля.791] Ось під туге джерело вони сірку кладуть зеленаву792] І полум'яну смолу в порожнистих запалюють жилах.793] Збуджена силою цих речовин пробивається пара794] В глиб джерела; ви змагалися щойно з морозом альпійським,795] Води дзвінкі, а тепер — не уступите навіть вогневі!796] Збризкані полум'янистим дощем, запалали одвірки.797] Тож надарма крізь відчинену браму прорватись хотіли798] Грізні сабіни: вогонь нею плив. А тим часом за зброю799] Марсовий воїн вхопивсь. Проти ворога вивів загони800] Ромул — і вкрилась тілами сабінів земля наша римська,801] Вкрилась тілами й своїх. І змішав тоді меч нечестивий802] Тестя завзятого кров із гарячою крівцею зятя.803] Миром війну зупинили, проте; не дали, схаменувшись,804] Волі мечам до кінця — співправителем став тоді Тацій.805] Потім, як Тацій помер, ти однакове двом цим народам,806] Ромуле, право надав. І до батька безсмертних і смертних807] Так ось, шолом свій відклавши, звернувся Маворт—зброєвладця:808] «Батьку, назріла пора,— на твердій—бо основі сьогодні809] Римська держава стоїть, від вождя одного не залежна,—810] Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку,811] Виповнив ти — над землею піднявши, прийняв його в небі.812] Сам же мені ти сказав у свій час на зібранні безсмертних,—813] Я ж, пам'ятливий, у серці зберіг твоє слово священне,—814] «Буде такий, що його піднесеш у блакитну високість».815] Ось що тоді ти сказав, і хай сповниться те віщування!»816] Схвально Всевладний кивнув, і завоями хмар непроглядних817] Небо вповив, блискавицею світ нажахавши та громом.818] І, зрозумівши цей знак, Повелителя згоду виразну,819] На колісницю зійшов, обіпершись на спис, і багряним820] Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись,821] Мчить стрімголов нездоланний Градів до землі з піднебесся;822] Мить — і вже їх осадив на лісистім горбі Палатінськім.823] Саме тоді підхопив Іліада, як він перед людом824] Суд справедливий вершив. Розпливлось у легкому повітрі825] Смертнее тіло його. Так і куля свинцева звичайно826] В небі зника на очах, із потужної пращі злетівши.827] Став осяйний відтепер, уже в гроні богів засідати828] Гідний,— таким є Квірін у смугасто—багряній киреї.829] Плакала, мов за померлим, жона. Та владича Юнона830] Вісниці світлій велить, щоб вона по дузі семибарвній831] Збігла й таке одинокій Герсілії слово сказала:832] «О найславніша окрасо і гордосте поміж латинських [259]833] І між сабінських жінок! Найгіднішою мужа такого834] Ти нещодавно була, а тепер — і самого Квіріна.835] Годі тобі голосить! Якщо хочеш свого чоловіка836] Бачити — йди мені вслід на залісений пагорб Квіріна,837] В гай, де святиня володаря римлян, окутана тінню».838] Вмить зісковзнувши на землю по райдузі, каже Іріда839] Скорбній Герсілії те, що повинна була їй сказати.840] Та, ледь наважившись очі заплакані зняти на неї,—841] «О божественна! Хоч бачу я вперше тебе, але вірю,842] Що від богів ти; веди ж,— її квапить,— і миле обличчя843] Мужа мені покажи! І, якщо мені доля дозволить844] Раз хоч уздріти його,— то й сама буду мовби на небі!»845] Мовивши те, поспішила вона за дочкою Тавманта846] Ген аж на Ромулів горб. їм до ніг із ефіру стрімкого847] Там покотилась зоря. Від світіння її запалавши,848] Злинуло в небо й волосся Герсілії вкупі з зорею.849] Римського міста засновник обняв, як бувало, дружину850] Й разом із тілом змінив її ймення: почав.називати851] Горою. Нині шанують її одночасно з Квіріном.
