Місячний камінь полностью

Якщо в літописах відступництва є щось подібне до такої заяви, я можу тільки сказати, що даний випадок не взятий з оповідань, прочитаних мною. Я подумала про «Материнський опікунський комітет». Я подумала про товариство «Нагляду за недільними залицяльниками до служниць». Я подумала про інші товариства, дуже численні, щоб згадати тут, про ті, які спирались на цю людину як на непохитний стовп. Я подумала про боротьбу жіночих комітетів, котрі, так би мовити, вдихали своє ділове життя ніздрями містера Годфрі, — того самого містера Годфрі, який щойно огудив нашу добру роботу як дошкульну неприємність і щойно заявив, що він хотів би втекти на край світу якщо потрапить у наше товариство! Мої юні подруги зрозуміють моє становище, коли я скажу, навіть мені з моєю дисциплінованістю було важко проковтнути мовчки справедливе обурення. В той же час справедливість вимагає додати, що при цьому я не пропустила жодного слова з дальшої розмови. Заговорила Речел.

— Ви проголосили свою сповідь, — сказала вона. — Хотілося б мені знати, чи вилікує вас від вашої нещасної прихильності моя сповідь, якщо я її зроблю?

Він здригнувся. Признаюсь, здригнулась і я. Він подумав, і я теж подумала, що вона хоче розголосити таємницю Місячного каменя.

— Чи можете ви подумати, дивлячись на мене, — продовжувала вона, — що я — найнещасніша дівчина на світі? Це правда, Годфрі. Чи може бути більше нещастя, ніж свідомість того, що ти втратив повагу до себе? Ось яке тепер моє життя.

— Моя дорога Речел, це неможливо, аби ви мали хоч найменшу причину так говорити про себе!

— Звідки ви знаєте, що в мене такої причини нема?

— І ви можете про це питати? Я впевнений у цьому, бо знаю вас. Ваше мовчання, моя мила, зовсім не принизило вас в очах ваших справжніх друзів. Пропажа дорогоцінного подарунка, зробленого вам в день народження, може здатись дивною; ваш незрозумілий зв'язок з цією подією може здаватись ще дивнішим...

— Ви говорите про Місячний камінь, Годфрі?

— Звичайно, я думав, що ви натякаєте на нього...

— Я зовсім не натякала на нього. Я можу слухати про пропажу Місячного каменя, хто б не говорив про нього, зовсім не втрачаючи почуття поваги до себе. Якщо історія алмаза розкриється коли-небудь, стане зрозуміло, що я взяла на себе жахливу відповідальність; стане зрозуміло, що я взялася зберігати жахливу таємницю, — але також стане ясно, як сонячний день, що я ні в чому не винна! Ви не розумієте мене, Годфрі. Мені слід було висловитися чіткіше. Як це мені не важко, я висловлюсь зараз чіткіше. Припустимо, що ви не закохані в мене. Припустимо, що ви любите якусь іншу жінку...

— Ну?

— Припустимо, ви дізнались, що ця жінка зовсім не гідна вас. Припустимо, ви абсолютно переконані, що для вас буде приниженням навіть думати про неї. Припустимо, що тільки від думки про одруження з такою жінкою ваше обличчя загорілося б від сорому...

— Ну?

— І припустимо, що, незважаючи на все це, ви не можете вирвати її зі свого серця. Припустимо, що почуття, яке вона викликала у вас (у той час, коли ви вірили їй), не можна приховати. Припустимо, що любов, яку ця негідна істота вселила вам... О, як мені віднайти слова, щоб висловити це? Як можу я примусити мужчину зрозуміти, що це почуття водночас лякає й зачаровує мене? Це і подих мого життя, Годфрі, і водночас — отрута, яка мене вбиває! Облиште мене! Я, мабуть, збожеволіла, говорячи так! Ні не залишайте мене зараз, — ви не повинні винести помилкове враження. Я мушу сказати все, що можу, на свій власний захист. Пам'ятайте одне. Він не знає і ніколи не знатиме того, про що я вам розповіла. Я ніколи його не побачу — мені байдуже, — що б не сталось, — я ніколи, ніколи, ніколи не побачу його знову! Не запитуйте мене його ім'я! Не запитуйте мене ні про що більше. Змінимо розмову. Чи розумієтесь ви в медицині, Годфрі, щоб сказати мені, чому я почуваю, ніби задихаюсь від браку повітря? Чи немає такої істерії, котра виливається не в зливі сліз, а в зливі слів? Напевне, є. Та чи це так важливо? Ви тепер легко витримаєте всяку неприємність, яку я вам будь-коли заподіяла. Я зайняла належне місце в ваших очах, правда ж? Не звертайте уваги на мене! Не жалійте мене! Ради бога, залиште мене!

Вона раптом повернулась і з усієї сили почала бити руками по спинці дивана. Голова її опустилась на подушку, і вона заридала. Не встигла я обуритися її поведінкою, як була вражена зовсім несподіваним вчинком містера Годфрі. Чи можете ви повірити, — він упав перед нею на коліна, на обидва коліна, — я урочисто заявляю! Чи може скромність моя дозволити мені згадати, що потім він обійняв її? Чи можу я признатися, що, проти волі своєї, я раділа, коли привів її до пам'яті двома словами:

— Благородне створіння!