— Пляму знято, — сказала вона, — але місце, на якому вона була, все ще видно, містере Беттередж, все ще видно!
На зауваження, ненароком зроблене людині з приводу її власного сюртука, відповісти не так-то легко. Щось у самій дівчині змусило мене особливо пожаліти її в цю хвилину. В неї були чудові карі очі, хоч сама була взагалі й негарна і вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моєї щасливої старості й до моєї репутації, як на щось таке, чого сама ніколи досягнути не зможе; й моє старе серце сповнилось жалем до нашої другої служниці. Оскільки я не почував себе здатним утішити її, мені лишалося зробити тільки одне — піти з нею обідати.
— Допоможіть мені підвестися, — сказав я. — Ви спізнились на обід, Розанно, і я прийшов покликати вас.
— Ви, містере Беттередж! — сказала вона.
— За вами послали Ненсі, — вів далі я, — але я подумав, що від мене ви краще сприймете маленький докір.
Замість того щоб допомогти мені підвестись, бідолаха крадькома взяла мою руку і стиха потисла її. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, і це їй вдалося, за що я став поважати її.
— Ви дуже добрий, містере Беттередж, — сказала вона. — Я не хочу сьогодні обідати, дозвольте мені тут ще трохи посидіти.
— Чому ви любите тут бувати? — запитав я. — Що змушує вас постійно приходити на це сумне місце?
— Щось приваблює мене сюди, — сказала дівчина, виводячи пальцем фігури на піску. — Я стараюсь не приходити сюди — і не можу. Іноді, — додала вона стиха, немов лякаючись власної фантазії, — іноді, містере Беттередж, мені здається, що моя могила тут чекає на мене.
— На вас чекає жарена баранина й пудинг із салом! — сказав я. — Ідіть зараз же обідати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли філософствуєш на голодний шлунок!
Я говорив суворим тоном, відчуваючи природне обурення (в мої роки) на двадцятип'ятирічну жінку, що говорить про смерть.
Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля себе.
— Мені здається, що це місце причарувало мене, — сказала вона. — Воно мені ввижається уві сні; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаєте, містере Беттередж, я така вдячна і стараюся заслужити вашої доброти й довір'я до мене міледі. Але іноді запитую себе, чи не занадто спокійне і добре життя тут для такої жінки, як я, після всього, що я перенесла, містере Беттередж, після всього, що я перетерпіла. Я почуваю себе більш самотньою серед служниць, аніж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Міледі і начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такої жінки, як я, є чесні люди. Не лайте мене, милий, добрий містере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говоріть міледі, що я невдоволена. Я задоволена всім. Лише іноді в мене буває неспокійна душа, от і все.
Вона зняла руку з мого плеча і раптом показала на піски.
— Гляньте! — промовила вона. — Хіба це не дивовижно? Хіба це не страшно? Я бачила це безліч разів, але воно завжди для мене нове, ніби я ніколи не бачила його раніше!
Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, і страшний пісок заколивався. Широка коричнева поверхня його повільно то підіймалась, то опускалась, а потім вкрилася брижами і вся затремтіла.
— Знаєте, на що це схоже? — сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. — Схоже на те, ніби сотні людей задихаються під цим піском, — люди силкуються вийти на поверхню і потопають все глибше і глибше в його страшній безодні! Киньте камінь, містере Беттередж. Киньте камінь і дивіться, як його всмокче в пісок!
От навіжені розмови! Ось як голодний шлунок впливає на розтривожену душу! Я хотів було відповісти (правда гостро, але на користь бідолашній дівчині, запевняю вас!), коли раптом почувся голос із-за піщаних горбів, який гукав мене.
— Беттередж! — долинав чийсь голос. — Де ви?
— Тут! — вигукнув я у відповідь, не розуміючи, хто б це міг бути.
Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бік, звідки лунав голос. Я сам збирався було вже підвестись, але тут мене вразила раптова зміна в обличчі дівчини.
Її щоки вкрилися таким чудовим рум'янцем, якого я ніколи не бачив у неї раніше; вона вся ніби проясніла від якогось безмовного й радісного подиву.
— Хто це? — спитав я.
Розанна повторила моє ж запитання.
— Хто це? — сказала вона тихо, швидше до самої себе, аніж до мене.
Не підводячись із піску, я повернувся і глянув у той бік. До нас ішов поміж горбами ясноокий юнак у чудовому світло-коричневому костюмі, в таких же рукавичках і капелюсі, з трояндою в петлиці і з усмішкою на обличчі, яка могла б викликати у відповідь усмішку навіть у Тремтливих пісків. Перш ніж я встиг підвестись на ноги, він стрибнув на пісок біля мене, кинувся мені, за іноземним звичаєм, на шию і так міцно обійняв, що з мене мало дух не вилетів.
— Милий, старенький Беттередж, — сказав він, — я винен вам сім шилінгів і шість пенсів. Тепер ви пізнаєте, хто я?
Ой лишенької Це ж був містер Френклін Блек, який приїхав на добрих чотири години раніше, ніж ми сподівались!
