Не встиг я промовити й слова, як побачив, що містер Френклін із здивуванням дивиться на Розанну. Стежачи за поглядом його очей, я теж глянув на дівчину; вона ще більше зашарілася, можливо, тому, що зустрілась очима з поглядом містера Френкліна, повернулася і раптом пішла від нас у замішанні, цілком незрозумілому для мене, не вклонившись молодому джентльменові і не сказавши мені ні слова. Це зовсім було не схоже на неї: досі вона була найбільш ввічлива і пристойна служниця.
— Що за дивачка! — сказав містер Френклін. — Хотів би я знати, що дивного знайшла вона в мені?
— Думаю, сер, — відповів я, кепкуючи з континентального виховання нашого молодого джентльмена, — її здивував ваш закордонний лоск.
Я навів тут недбале запитання містера Френкліна і мою безглузду відповідь — на втіху та заохочення всім дурням, — бо я примітив: для обмежених людей великою втіхою є свідомість того, що й той, хто розумніший за них, іноді робить не краще, ніж вони. Ні містерові Френкліну з його чудовим закордонним вихованням, ні мені в мої роки, з моєю досвідченістю і природним розумом, не спало на думку, що означало незрозуміле збентеження Розанни Спірман. Ми облишили думати про бідолаху, ледве зник за піщаними горбами її сірий плащ. Ну, то що ж, запитаєте ви цілком природно. Читайте, добрий друже, терпляче, і, можливо, ви пожалієте Розанну Спірман так само, як пожалів її я, коли взнав усю правду.
Коли ми залишилися самі, я, перш за все, зробив третю спробу підвестися з піску. Містер Френклін спинив мене.
— В цьому страшному місці є одна перевага, — сказав він, — ми тут самі. Не вставайте, Беттередж, я маю вам щось сказати.
Поки він говорив, я дививсь на нього й намагався знайти схожість із хлопчиком, якого пам'ятав, у чоловікові, що був переді мною. Він збив мене з пантелику. Хоч як я вдивлявся, але не міг побачити рум'яних щічок хлопчика, як не зміг би побачити на ньому і його охайної дитячої курточки. Колір обличчя містера Френкліна став блідим, а нижня частина обличчя вкрилася, на мій превеликий подив і розчарування, кучерявою каштановою борідкою й вусами. Його жвава розв'язність була дуже приємна і приваблива, — я з цим згоден, — але вона не могла зрівнятися з колишньою невимушеністю його поводження. Що ще гірше, він обіцяв зробитись високим і не додержав обіцянки: був витончений, стрункий і добре складений, але ні на крихітку не вищий середнього зросту. Одне слово, він цілком обманув мої сподівання. Роки не залишили в ньому нічого колишнього, крім ясного, прямого погляду очей. В цьому я знову впізнав нашого милого хлопчика і на цьому закінчив свої дослідження.
— Ласкаво просимо в рідне містечко, містере Френклін, — сказав я. — Тим приємніше бачити вас, що ви приїхали кількома годинами раніше, ніж ми чекали.
— У мене була причина приїхати раніше, містере Беттередж, — відповів містер Френклін.— Я підозрівав, на жаль, що за мною слідкували і підстерігали мене в Лондоні три або чотири дні, і я приїхав із вранішнім, а не з останнім поїздом, бо мені хотілось позбутись переслідувань з боку одного смуглявого іноземця.
Слова ці надзвичайно здивували мене. В голові моїй сяйнула, мов блискавка, думка про трьох фокусників і про здогад Пенелопи, що вони мали намір завдати якоїсь шкоди містерові Френкліну Блеку.
— Хто слідкував за вами, сер, і чому? — спитав я.
— Розкажіть мені про трьох індусів, які були у вас сьогодні, — вів далі містер Френклін, не звертаючи уваги на моє запитання. — Можливо, Беттередж, мій іноземець і три фокусники виявляться з однієї й тієї ж компанії.
— А звідки ви взяли про фокусників, сер? — спитав я, відповідаючи на запитання запитанням. Я знаю, що це дуже нечемно. Адже ви не ставите надто великих вимог до бідної людської природи, — не сподівайтесь на більше й від мене.
— Я бачив Пенелопу, — продовжував містер Френклін, — і вона розповіла мені. Ваша донька, Беттередж, мала стати гарненькою, і справді — гарненька. В Пенелопи маленьке вушко й маленька ніжка. Хіба в покійної місіс Беттередж були ці неоціненні якості?
— В покійної місіс Беттередж було багато вад, сер, — сказав я. — Одна з них, — якщо ви дозволите назвати її, — полягала в тому що вона ніколи не говорила до ладу. Моя дружина швидше скидалась на муху, аніж на жінку, — вона ні на чому не могла спинитися.
— Вона була б саме по мені, — зауважив містер Френклін, — я також ні на чому не спиняюсь. Беттередж, ви стали ще дотепнішим, ніж раніше. Ваша донька згадала про це, коли я розпитував її детально про фокусників. «Тато вам усе розповість, сер. Він зовсім незвичайна людина для своїх років і висловлюється знаменито», — власні слова Пенелопи; при цьому вона божественно почервоніла. При всій своїй повазі до вас я не втримався від того, щоб... А втім, це дрібниці; я знав її ще дитиною, і вона не стала від цього гіршою для мене. Будемо говорити серйозно. Що робили ці фокусники?
