На виправдання надзвичайно непрофесіональної жертви, принесеної мною цікавості, дозволю собі нагадати кожному, хто читатиме ці рядки, що жодна людина (в Англії, в усякому разі) не могла б претендувати на більш тісний зв'язок з історією Місячного каменя, ніж я. Полковник Гернкасл довірив мені складений ним, щоб урятуватись від смерті, план. Періодично я одержував листи полковника, де повідомлялось, що він живий. Я писав його духівницю, в якій він заповів Місячний камінь міс Веріндер. Я умовив виконавця духівниці не відмовлятись від покладених на нього обов'язків, бо цей алмаз може стати дорогоцінним надбанням для його родини. І, нарешті, я переборов нерішучість містера Френкліна Блека й умовив його відвезти алмаз у дім леді Веріндер. Думаю, що ніхто не зможе спростувати моє право більше за всіх цікавитись Місячним каменем.
В ту ж хвилину, коли мій таємничий клієнт був запрошений у кімнату, я відчув внутрішнє переконання, що перебуваю в присутності одного з трьох індусів, — можливо, верховоди. Він був у вишуканому європейському одязі. Але смугляве обличчя, висока гнучка постать, серйозна і граціозна ввічливість у поводженні видавали його східне походження всякій кмітливій людині, що дивилась на нього.
Я показав йому на стілець і попросив повідомити, які справи привели його до мене.
Після перших пробачень (добірною англійською мовою) за те, що насмілився потурбувати мене, індус вийняв невеличкий пакуночок, загорнутий у золоту парчу. Знявши цю і ще одну обгортку з якоїсь шовкової тканини, він поставив на стіл невеличкий ящичок і скриньку, красиво й багато викладену дорогоцінними каменями по ебеновому дереву.
— Я прийшов просити вас, сер, — сказав він, — позичити мені грошей. А це я залишаю вам на доказ того, що мій борг буде повернений.
Я показав на його карточку.
— Ви звернулись до мене за рекомендацією містера Люкера? — запитав я.
Індус вклонився.
— Чи можу я запитати, чому сам містер Люкер не дав вам грошей, які ви просите?
— Містер Люкер сказав мені, сер, що в нього нема грошей.
— І після цього порадив вам звернутись до мене?
Індус у свою чергу показав на карточку:
— Так тут написано, — сказав він.
Коротка і чітка відповідь! Коли б Місячний камінь був у мене, цей східний джентльмен, я твердо переконаний, убив би мене без найменшого вагання. І разом з тим, за винятком згаданої неприємної маленької обставини, я повинен сказати, це був справді зразковий клієнт. Можливо, він не пошкодував би мого життя. Але він зробив те, чого ніхто з моїх співвітчизників не робив ніколи, — він шанував мій час.
— Мені шкода, — сказав я, — що ви мали клопіт іти до мене. Містер Люкер помилився, пославши вас сюди. Мені доручають, як і іншим людям моєї професії, позичати гроші. Але я ніколи не даю гроші незнайомим людям і ніколи не позичаю під таку гарантію, яку пропонуєте ви.
Зовсім не намагаючись, як це робили б інші, умовляти мене вчинити проти моїх правил, індус ще раз вклонився і загорнув свою шкатулку в обидві обгортки, не кажучи ні слова. Він встав — цей чудовий убивця встав, щоб іти, тієї самої хвилини, як я відповів йому!
— Чи не будете ви такі ласкаві для іноземця і чи не дозволите мені одне запитання, — сказав він, — раніш ніж я піду?
Я вклонився зі свого боку. Лише одне запитання на прощання. У моїй практиці в середньому задають по п'ятдесят.
— Припустимо, сер, що ви могли б позичити мені гроші, — сказав він, — в який саме строк я повинен був би повернути їх вам?
— Згідно із звичаями моєї країни, — відповів я, — ви були б зобов'язані повернути борг (якби ви захотіли) через рік після того, як взяли гроші.
Індус востаннє вклонився мені ще нижче, ніж раніш, і відразу тихенько вийшов з кімнати.
Це сталося в одну мить, — він вислизнув тихою, гнучкою кошачою ходою, яка, признаюсь, трохи налякала мене. Як тільки я опам'ятався настільки, що почав думати, я дійшов одного ясного висновку з приводу незрозумілого гостя, який вшанував мене своїм візитом.
Його обличчя, голос і манери під час нашої розмови були такі стримані, що здавалися неприступними найдопитливішому поглядові. Але заглянути під його маску спокійної зовнішності він все-таки дав мені змогу. Не виявив ні найменшої ознаки інтересу запам'ятати що-небудь з того, що я говорив йому, аж доки я не сказав, у який строк дозволяється боржникові зробити перший внесок грошей, взятих ним під заставу. Коли я інформував його про це, він уперше за всю нашу розмову глянув мені прямо в обличчя. З цього я зробив висновок, що він спеціально поставив мені останнє запитання, і в нього був особливий інтерес почути мою відповідь. Чим більше я думав про те, що сталось між нами, тим більше я підозрював, що принесена шкатулка і прохання дати позику були простою формальністю для того, щоб прокласти шлях до останнього запитання, поставленого мені.
