— Так, добре пам'ятаю, ніби це було вчора! Міледі сама написала вам листа про це, а ви були такі ласкаві, що показали лист мені. Там було сказано, що міс Речел вважає себе смертельно ображеною тією участю, яку ви взяли в розшуках її алмаза. І ні міледі, ні ви, і ніхто інший не могли вгадати чому.
— Цілком правильно, Беттередж! Я повернувся з мандрів і побачив, що Речел все ще вважає себе смертельно ображеною. Минулого року я знав, що причиною цього був алмаз, і я знаю, що алмаз — причина цього й тепер. Я зробив спробу поговорити з нею, але вона не захотіла мене бачити. Зробив спробу написати їй, і вона не відповіла мені. Як же, скажіть мені, зрозуміти це? Розкрити секрет пропажі Місячного каменя — ось єдина можливість, яку залишає мені Речел.
Мої слова, очевидно, примусили його подивитись на справу по-іншому. Він задав мені запитання, яке показало, що я таки зворушив його.
— У вас нема недоброго почуття до неї, містере Френклін?
— Був гнів, — відповів я, — коли я виїжджав з Лондона. Але зараз він минув. Я хочу примусити Речел порозумітися зі мною і нічого більше.
— Припустимо, ви зробите якесь відкриття, сер, — чи не боїтесь ви, що завдяки цьому відкриттю вам стане що-небудь відомо про міс Речел?
Я зрозумів, яка ревнива віра в свою панночку підказала йому ці слова.
— Я вірю в неї так само, як і ви, — відповів я. — Найповніше відкриття її таємниці нічого не виявить такого, що могло б зменшити вашу чи мою повагу до неї.
Остання нерішучість Беттереджа зникла разом з цими словами.
— Можливо, я чиню недобре, допомагаючи вам, містере Френклін, — вигукнув він, — але я можу сказати лише одне: я в цьому розбираюсь як новонароджена дитина! Я поставлю вас на шлях відкриття, а потім ви підете самі ним, як зможете. Ви пам'ятаєте нашу служницю, Розанну Спірман?
— Звичайно!
— Ви завжди думали, що вона щось знала про Місячний камінь і хотіла відкрити вам свою душу?
— Я, певна річ, не міг пояснити її дивної поведінки чимось іншим.
— Ви можете, містере Френклін, розвіяти цей сумнів, якщо тільки бажаєте.
Настала моя черга завмерти. Даремно я намагався у вечірніх сутінках розгледіти його обличчя. Здивований, я трохи нетерпляче запитав, що він хоче цим сказати.
— Не поспішайте, сер! — зупинив мене Беттередж.— Я кажу те, що хочу сказати. Розанна Спірман лишила запечатаний лист — лист на ваше ім'я.
— Де він?
— У її приятельки в Коббс-Голлі. Ви, мабуть, чули, коли були тут востаннє, сер, про Кривоніжку Люсі — дівчину, що ходить з милицею?
— Дочка рибалка?
— Вона, містере Френклін.
— Чому ж лист не було передано мені?
— Кривоніжка Люсі норовлива дівчина, сер. Вона не захотіла віддавати його ні в чиї руки, крім ваших. А ви виїхали з Англії раніш, ніж я встиг вам написати про це.
— Тоді давайте повернемось, Беттередж, і відразу ж заберемо цей лист!
— Зараз дуже пізно, сер. На нашому узбережжі рибалки економлять свічки, і в Коббс-Голлі рано лягають спати.
— Дурниця! Ми дійдемо туди за півгодини.
— Ви можете дійти, сер. Але коли ви дійдете, то побачите замкнуті двері.
Він показав на світло, що мерехтіло внизу, і в той самий момент я почув у нічній тиші дзюрчання струмка.
— Ось ферма, містере Френклін. Спокійно спіть і приходьте завтра вранці, якщо ви будете такі ласкаві.
— Ви підете зі мною до рибалки?
— Так, сер.
— Рано-вранці?
— Так рано, містере Френклін, як вам буде потрібно.
Ми спустилися стежкою, що вела до ферми.
Мов у тумані, залишилось у пам'яті моїй все те, що сталось на готерстонській фермі.
Пригадую гостинну зустріч; багату вечерю, якою можна було б нагодувати ціле село на Сході; чудову, чисту постіль, з одним недоліком — ненависною спадщиною наших предків — пуховою периною; безсонну ніч, безперестанне запалювання сірників, щоб засвітити маленьку свічку; і почуття величезного полегшення, коли зійшло сонце і можна було вставати.
Напередодні я домовився з Беттереджем, що зайду по нього по дорозі в Коббс-Голл так рано, як мені захочеться; а мовою мого нетерплячого бажання заволодіти листом це означало: так рано, як тільки можливо. Не дочекавшись сніданку на фермі, я взяв у руку окраєць хліба й пішов, боячись, чи не застану доброго Беттереджа ще в ліжку. На превелике моє здивування й полегшення, він був, так само, як і я, схвильований наступними подіями. Я побачив його вже готовим: з ціпком у руці він чекав на мене.
— Як ви почуваєте себе цього ранку, Беттередж?
— Дуже зле, сер.
— Шкода чути таке. На що ж ви скаржитесь?
— Я скаржусь на нову хворобу, містере Френклін, хворобу мого власного винаходу. Не хочеться вас лякати, але й ви, мабуть, схопите цю хворобу сьогодні ж уранці.
— Чорт побери!
— Ви почуваєте неприємний жар у животі, сер, і паскудні кольки на маківці голови чи ні? Ще ні? Ну, тоді з вами це станеться в Коббс-Голлі, містере Френклін. Я називаю це розшукною лихоманкою, й заразився я нею вперше у товаристві детектива Каффа.
— Ну! ну! А вилікуєтесь ви, напевне, коли я розпечатаю листа Розанни Спірман. Ходімо й одержимо його.
