— Ось те місце, яке я читав, містере Френклін! — промовив він, як тільки до нього повернулась здатність говорити, — щоб я так хліб їв, сер, ось те місце, яке я читав перед вашим приходом! Сторінка сто п'ятдесят шоста: «Я стояв, як громом прибитий, або ніби побачив примару». Якщо це не означає: «Чекайте несподіваної появи містера Френкліна Блека», то англійська мова нічого не варта! — сказав Беттередж, із шумом загорнувши книжку і звільнивши нарешті руку, щоб потиснути мою простягнуту йому правицю.
Я думав — цілком природно за таких обставин, — що він засипле мене запитаннями. Але ні, головне місце в душі старого слуги зайняло почуття гостинності, коли член родини прибув (байдуже як!) гостем у дім.
— Будь ласка, містере Френклін, — сказав він, відчиняючи переді мною двері зі своїм особливим старомодним поклоном. — Я запитаю пізніше, що привело вас сюди, а спочатку повинен влаштувати вас якнайзручніше. Тут стались сумні зміни після вашого від'їзду. Будинок замкнутий, слуги відіслані. Але це не так важливо! Я сам приготую вам обід, дружина садівника постелить вам, а якщо в льоху збереглась пляшка нашого знаменитого латурського кларету, ви ним прополощете собі горло, містере Френклін. Прошу заходити! — сказав бідний старик, мужньо відстоюючи честь покинутого дому і приймаючи мене з гостинністю і ввічливою повагою давніх часів.
Я не хотів розчаровувати його. Але цей будинок належав тепер Речел. Чи міг я їсти або спати в ньому після того, що сталося в Лондоні? Найпростіше почуття поваги до самого себе забороняло — рішуче забороняло мені — переступати поріг цього будинку.
Я взяв Беттереджа під руку й повів його в сад. Що поробиш! Я змушений був розповісти йому нею правду. Його відданість Речел і прихильність до мене за даних обставин привели його в безвихідь і засмутили. Він висловив свою думку із звичайною прямотою і властивою йому найпозитивнішою в світі філософією, яку я тільки знаю, — філософією беттереджської школи.
— Міс Речел має свої вади, — я цього ніколи не заперечував, — почав він. — І зарозумілість, що іноді трапляється, — одна з них. Вона постаралася взяти гору над вами, і ви стерпіли це. Боже мій, містере Френклін, невже ви досі так мало знаєтесь у жінках? Чи ви коли-небудь чули від мене про покійну місіс Беттередж?
Я дуже часто чув від нього про покійну місіс Беттередж, — він незмінно згадував її, як приклад слабості і порочності чудової статі. В такому вигляді виставив він її й тепер.
— Дуже добре, містере Френклін. Тепер вислухайте мене. Кожна жінка мас свої власні примхи. Покійна місіс Беттередж починала гарячитись, як тільки мені доводилось відмовити їй в тому, що їй було до серця. Коли я в таких випадках приходив після роботи додому, будьте певні, моя дружина вже кричала мені з кухні, що після такого брутального ставлення до неї з мого боку в неї невистачає сил приготувати мені обід. Я терпів це деякий час — так, як ви тепер терпите примхи міс Речел. Але, нарешті, терпіння моє увірвалось. Я пішов на кухню і взяв місіс Беттередж — розумієте, по-дружньому — на руки і відніс її одним махом у найкращу кімнату, де вона звичайно приймала гостей.
«Ось твоє справжнє місце, моя дорога», — сказав я і знову повернувся на кухню. Там я замкнувся, зняв свій сюртук, закачав рукави і зготував собі обід. Коли все було готове, я подав його, як сам хотів, і пообідав з задоволенням. Потім викурив люльку, випив трохи грогу, а після цього навів лад на столі, помив каструлі, почистив ножі й виделки, прибрав усе й підмів черінь. Коли все було до блиску чистим, я відчинив двері і пустив на кухню місіс Беттередж. «Я пообідав, моя мила, — сказав я, — і сподіваюсь, ти знайдеш кухню в найкращому вигляді». Поки ця жінка жила, містере Френклін, мені ніколи вже не доводилось самому готувати обід! Звідси мораль: ви стерпіли примху міс Речел у Лондоні, не робіть цього в Йоркшірі. Прошу до господи!
Що можна було відповісти на це? Я тільки міг запевнити мого милого друга, що навіть його здатність переконувати пропала марно в даному разі.
— Вечір чудовий, — сказав я. — Пройдуся пішки до Фрізінголла і зупинюсь у готелі, а ви приходьте завтра ранком до мене, і поснідаємо разом. Я маю дещо сказати вам.
Беттередж із серйозним виглядом похитав головою.
— Я вельми жалкую, — сказав він. — Сподіваюсь почути, містере Френклін, що між вами і міс Речел усе йде знову добре і приємно. Якщо ви повинні вчинити по-своєму, сер, — продовжував він після хвилинного роздуму, — то вам нема ніякої потреби йти ночувати у Фрізінголл. Переночувати можна значно ближче: всього за дві милі звідси готерстонська ферма. Проти цього ви нічого не можете заперечити ім'ям Речел, — хитро додав дідуган. — Готерстон живе, містере Френклін, на своїй власній землі.
Я згадав це місце, як тільки Беттередж назвав його. Ферма стояла серед долини, на березі найкрасивішого струмка в цій частині Йоркшіра; фермер мав окрему спальню й вітальню, яку він бувало здавав художникам, рибалкам і туристам. Приємнішого житла на час мого перебування в цих місцях я не міг би знайти.
