Місіс Меррідью відразу ж прийняла мене. Запросили мене в затишну маленьку вітальню, і я опинився перед приємною маленькою, вже літньою дамою. Вона була така добра, що висловила мені своє співчуття і деяке здивування. Водночас, однак, вона не могла ні пояснити мені поведінку Речел, ні умовити її, бо ця справа стосувалась її особистих почуттів. Усе це було сказано кілька разів із ввічливим терпінням; і це було все, чого я досяг, звернувшись до місіс Меррідью.
Моєю останньою спробою було написати Речел. Мій слуга відніс їй на другий день листа з суворим наказом дочекатись відповіді.
Відповідь було принесено — буквально одне речення:
«Міс Веріндер відмовляється вступати в листування з містером Френкліном Блеком».
Хоч як я кохав її, мене глибоко образила така відповідь. Містер Брефф, який зайшов до мене поговорити у справах, застав мене ще приголомшеним пережитим. Я відразу ж відкинув усі справи й відверто розповів йому про все. Та він не зміг, як і місіс Меррідью, дати задовільного пояснення. Я запитав його: можливо, якийсь наклеп дійшов до Речел? Містер Брефф не знав нічого про будь-який наклеп на мене. Може, вона говорила що-небудь про мене, коли мешкала в домі містера Бреффа? Ніколи. Можливо, вона хоч запитувала під час моєї довгої відсутності, живий я чи помер? Про це вона ніколи не питала.
Я вийняв із свого записника лист бідної леді Веріндер з Фрізінголла, написаний в день мого від'їзду з її йоркширського маєтку. Я звернув увагу містера Бреффа на дві фрази в цьому листі:
«Цінна допомога, яку ви подали слідству в розшуках зниклого алмаза, все ще здається непростимою образою для Речел в її нинішньому пригніченому стані. Діючи в цій справі наосліп, ви посилили її тривогу, бо своїми свідченнями, самі того не бажаючи, помагали розкриттю її таємниці».
— Можливо, — запитав я, — що почуття до мене, описані тут, і тепер не змінились?
Містер Брефф був справді засмучений.
— Якщо ви наполягаєте на відповіді, — сказав він, — признаюсь, що я не можу інакше пояснити її поведінки.
Я подзвонив і наказав своєму слузі запакувати мої речі і послати за розкладом поїздів. Містер Брефф запитав здивовано, що я збираюсь робити.
— Я їду в Йоркшір, — відповів я, — найближчим поїздом.
— Чи можу запитати, з якою метою?
— Містере Брефф, допомога, яку я з найкращим наміром подав під час розшуків її алмаза, була непростимою образою для Речел майже рік тому і залишається непростимою образою досі. Я не хочу бути в подібному становищі. Я вирішив відкрити секрет, чому вона нічого не сказала матері і чим викликана її неприязнь до мене. Якщо час, зусилля і гроші зможуть зробити це, я знайду злодія, який вкрав Місячний камінь!
Містер Брефф пробував заперечувати, умовляв мене послухатися здорового глузду, — коротше кажучи, хотів виконати свій обов'язок переді мною. Та я залишився глухим до всіх його переконань. Ніякі в світі докази не похитнули б у цю хвилину моєї рішучості.
— Я буду знову продовжувати слідство — з того самого місця, на якому зупинився, — заявив я, — і вестиму його крок за кроком доти, аж поки дійду до теперішнього часу. В ланцюгу свідчень дечого не вистачає; в тому стані, в якому я залишив справу, це може доповнити Габріель Беттередж. І я їду до Габріеля Беттереджа!
Того ж вечора, перед заходом сонця, я знову стояв на так добре знайомій мені терасі спокійного старого сільського будинку. Першою людиною, яку я зустрів, був садівник. Годину тому він залишив Беттереджа в його улюбленому куточку на задньому дворі, де той сидів і грівся на сонці. Я добре знав цей куточок і сказав, що сам піду і знайду його.
Я пішов знайомими доріжками й заглянув у відчинену хвіртку на подвір'я.
Ось він — милий старий друг щасливих днів, які ніколи вже не вернуться; ось він — у давньому своєму куточку, в давньому плетеному кріслі, з люлькою в зубах, із своїм «Робінзоном Крузо» на колінах і зі своїми двома друзями-собаками, які дрімали біля його ніг. Я стояв так, що останнє скісне проміння сонця кидало поперед мене довгу тінь. Чи собаки побачили мою тінь, чи їх тонкий нюх відчув моє наближення, вони, загарчавши, піднялися. Здригнувшись, у свою чергу, старий одним окриком примусив їх замовкнути, а потім, прикривши свої старечі очі рукою, допитливо подивився на людину, яка стояла в хвіртці.
Очі мої наповнились сльозами. Я мусив почекати хвилину, перш ніж наважився заговорити з ним.
— Беттередж, — промовив я нарешті, вказуючи на добре знайому книгу, що лежала у нього на колінах, — чи повідомив вас «Робінзон Крузо» в цей вечір про можливість побачити Френкліна Блека?
— Їй-богу, містере Френклін, — вигукнув старий, — саме це й зробив «Робінзон Крузо»!
Він з моєю допомогою звівся на ноги і з хвилину постояв, дивлячись то на «Робінзона Крузо», то на мене, ніби не був упевнений, хто ж із нас двох здивував його більше. Присуд випав на користь книжки. Держачи в обох руках розгорнуту книжку, він дивився на цей чудовий томик з невимовним почуттям — ніби сподівався, що сам Робінзон Крузо зійде з цих сторінок і ощасливить нас особистим побаченням.
