Так. Якщо я знову не зможу скористатися з відповідної нагоди, якщо ви будете, як завжди, жорстоким і я відчую ваше холодне ставлення, як вже відчувала, — прощавай, життя, яке відмовило мені в щасті, наділяючи ним інших! Я розстануся з життям, яке ніщо, крім вашої доброти, не може зробити для мене приємним. Не думайте докоряти собі, сер, якщо все це саме так закінчиться. Але постарайтесь — таки постарайтесь — хоч трошки простити мене! Я подбаю, аби ви довідались про те, що я зробила для вас, годі, коли я вже не зможу сказати вам про це сама. Чи скажете ви тоді щось ласкаве про мене тим лагідним гоном, яким ви говорите з міс Речел? Якщо ви зробите це і якщо існують духи, я вірю, що мій дух почує це і затремтить від радощів.

Час закінчувати лист. Я довела себе до сліз. Як же я знайду дорогу до свого тайника, якщо дам непотрібним сльозам засліпити мене?

Крім того, навіщо так сумно дивитись на речі? Чому не вірити, що все ще може закінчитись гарно? Можливо, я зустріну вас у хорошому настрої сьогодні ввечері, а якщо ні, то мені, либонь, ще пощастить зустріти вас завтра вранці. Моє бідне некрасиве обличчя не буде красивішим від горя — адже так? Хто зна, можливо, я списала всі ці нудні довгі сторінки даремно? Я покладу їх для більшої безпеки (не варт говорити зараз про іншу причину) в тайник разом з нічною сорочкою. Важко мені було, дуже важко писати вам цього листа. О, коли б ми могли зрозуміти одне одного, з якою радістю я роздерла б його!

Залишаюся, сер, вірно любити Вас і покірно служити Вам, Розанна Спірман».

Беттередж мовчки дочитав листа. Потім старанно вклав назад у конверт і замислився, понуривши голову й опустивши очі долу.

— Беттередж, — сказав я, — чи нема в кінці листа якогось натяку, що міг би допомогти нам?

Він повільно підвів очі, глибоко зітхнувши.

— Нема тут нічого, що могло б допомогти вам, містере Френклін, — відповів він. — Послухайте моєї поради і не виймайте цього листа з конверта, аж поки закінчаться ваші теперішні турботи. Лист дуже засмутить вас, коли ви прочитаєте його. Не читайте його тепер.

Я поклав лист у свій записник.

А тепер згадайте шістнадцятий і сімнадцятий розділи розповіді Беттереджа, і ви зрозумієте, що я мав причини берегти себе в такий час, коли моя сила духу зазнавала жорстокого випробування. Двічі нещасна жінка пробувала поговорити зі мною. І (двічі бог зна, як невинно!), на своє нещастя, я відштовхнув її від себе.

У п'ятницю ввечері, як вірно описав це Беттередж, вона зустріла мене самого біля більярдного столу. Її поведінка й мова давали мені право думати — і наштовхнули б на таку думку кожного за даних обставин, — що вона була близька до того, аби признатись про пропажу алмаза. Заради неї я свідомо не проявив інтересу до того, що вона могла б повідомити, заради неї я навмисне дивився на більярдні кулі, а не на неї — і який результат? Я відштовхнув її від себе, вразив її серце!

У суботу знову — в той день, коли вона довідалась від Пенелопи про мій можливий терміновий від'їзд, — нас і далі переслідувала приреченість. Вона ще раз робить спробу зустрітися зі мною на доріжці з кущах, але побачила там мене в товаристві Беттереджа і сищика Каффа. Вона чула, як детектив (маючи власний таємний намір) запитав про моє співчуття до Розанни Спірман. Знову ж, заради неї самої, бідолашної, я категорично відповів йому — голосно відповів, аби вона могла почути мене — що «Розанною Спірман я зовсім не цікавлюсь». Тільки-но ці слова, які мали на меті попередити її, щоб вона не шукала побачення зі мною, було сказано, — вона повернулась і зникла: запобігла небезпеці, як я тоді думав; зважилась на самогубство, як я тепер знаю.

З цього моменту я простежив послідовність подій, що привели мене до дивного відкриття у Тремтливих пісках. Огляд минулого тепер повний. Я можу залишити нещасну історію Розанни Спірман, до якої навіть тепер я не можу повертатись без гострого болю, — зоставивши для себе все, чого тут навмисне не було сказано. Я можу перейти вже від самогубства в Тремтливих пісках, з його дивним і жахливим впливом на моє нинішнє становище і наступні перспективи, до інтересів живих людей цієї розповіді і подій, які прокладали дорогу для повільної і стомливої мандрівки з темряви до світла.

<p>Розділ VI</p>

Я вирушив на станцію пішки в супроводі, цілком зрозуміло, Габріеля Беттереджа. Лист поклав у кишеню, а сорочку заховав у дорожній мішок, аби показати те й інше містерові Бреффу, перш ніж засну цієї ночі.

Ми мовчки вийшли з будинку. Вперше, відколи я його знаю, старий Беттередж не знаходив про що говорити зі мною. Зате я мав дещо йому сказати і тому почав розмову, як тільки ми вийшли з воріт парку.

— Раніш ніж поїду в Лондон, — почав я, — хочу поставити вам два запитання. Вони стосуються мене і, я думаю, вельми здивують вас.

— Якщо тільки вони виб'ють з моєї голови лист цієї бідної дівчини, містере Френклін, нехай роблять зі мною все, що тільки хочуть. Будь ласка, здивуйте мене, сер, якнайшвидше.

— Моє перше запитання, Беттередж, ось яке: чи не був я п'яний увечері в день народження Речел?

Перейти на страницу:

Похожие книги