Сльози мимоволі виступили на моїх очах. Я не міг більше все це терпіти.
— Ви ще довідаєтесь, що даремно образили мене, — сказав я, — або ніколи не побачите мене більше!
З цими словами я залишив її. Вона підхопилася зі стільця, на який сіла за хвилину до цього, підхопилась, — благородне створіння! — і провела мене через всю сусідню кімнату з останнім співчутливим словом на прощання.
— Френкліне! — сказала Речел. — Я прощаю вас! О Френкліне, Френкліне! Ми більше ніколи не зустрінемося. Скажіть, що прощаєте мене.
Я обернувся, щоб вона могла побачити на моєму обличчі те, чого я не міг висловити, — обернувся й махнув рукою. Я побачив її тьмяно, як видіння, крізь сльози, які нарешті здолали мене.
Через хвилину все скінчилося. Я знову вийшов у сад. І більше не бачив і не чув її.
Пізніше, цього ж таки вечора, до мене несподівано заїхав містер Брефф.
У поведінці стряпчого сталась помітна зміна. Не було звичайної самовпевненості, запалу. Він потис мені руку — вперше в житті — мовчки.
— Ви повертаєтесь у Гемпстед? — запитав я, аби сказати щось.
— Я зараз їду з Гемпстеда, — відповів він. — І я знаю, містере Френклін, що ви нарешті дізнались про правду. Але, кажу вам відверто, коли б я міг передбачити, якою ціною доведеться заплатити за це, я вважав би за краще, аби ви й далі нічого не знали.
— Ви бачили Речел?
— Я приїхав сюди після того, як відвіз її на Портлендську площу; неможливо було відпустити її одну. Я не можу звинувачувати вас, — адже ви бачили її в моєму домі і з мого дозволу, — в тому потрясінні, якого завдало їй це нещасне побачення. Я можу тільки не допустити повторення подібного зла. Вона молода, з рішучим характером, і перенесе це; час і спокій допоможуть їй. Хочу бути певним, що ви не зробите нічого для того, аби перешкодити її видужанню. Чи можу я покластисть на вас у тому, що ви не зробите другої спроби побачитися з нею без моєї згоди і схвалення?
— Після того, що вона вистраждала, і після того, що переніс я, — відповів я, — ви можете покластися на мене.
— Ви обіцяєте мені?
— Обіцяю.
Містерові Бреффу полегшало. Він поклав капелюх і присунув свій стілець ближче до мого.
— Це вирішено, — сказав він. — Тепер поговоримо про майбутнє, — про ваше майбутнє, я маю на увазі. Думаю, що висновок з незвичайного повороту цієї справи тепер, одне слово, ось який. По-перше, ми впевнені, що Речел сказала вам всю правду так ясно, як тільки можна її сказати словами. По-друге, хоч ми і знаємо, що тут вкралась якась жахлива помилка, — ми не можемо звинувачувати Речел за те, що вона вважає вас винним на підставі своїх власних почуттів; тим більше, що це свідчення підтвердили обставини, котрі говорять саме проти вас.
Тут я втрутився.
— Я не вважаю винною Речел, — сказав я. — Я тільки жалкую, що вона не наважилась поговорити відверто зі мною ще тоді.
— Ви можете також жалкувати, що це була Речел, а не хтось інший, — заперечив містер Брефф. — Та й так я маю сумнів, чи наважилася б делікатна дівчина, яка всім серцем бажала стати вашою дружиною, прямо у вічі сказати вам, що ви злодій. В усякому разі, не така вдача у Речел, щоб зробити це. У зовсім відмінній від вашої справі, яка, проте, поставила її в становище, відмінне від вашого, я випадково дізнався, що на неї вплинув мотив, схожий на той, який мав місце у вашій справі. Крім того, вона сама сказала мені сьогодні ввечері, йдучи у місто, — якщо я вірно її зрозумів, — що й тоді не повірила б вам, як не вірить тепер. Яку можна дати відповідь на це? Такої відповіді нема. Гаразд, містере Френклін! Виявилось, що моя теорія цілком помилкова, — згоден з цим, — але, враховуючи справжнє становище, не завадить все-таки прислухатись до моєї поради. Кажу вам відверто, ми будемо даремно гаяти час і сушити собі голову, якщо спробуємо повернутись назад і почнемо розплутувати цей жахливий клубок з самого початку. Забудьмо абсолютно все, що сталось минулого року в садибі леді Веріндер, і давайте глянемо, що ми можемо відкрити в майбутньому замість того, чого ми не можемо відкрити в минулому.
— Ви далебі забули, — сказав я, — що вся ця справа, принаймні щодо мене, — справа минулого.
— Дайте мені відповідь, — заперечив містер Брефф, — що є причиною всіх цих неприємностей: Місячний камінь чи ні?
— Безперечно, Місячний камінь.
— Дуже добре. Що ж, на вашу думку, було зроблено з Місячним каменем, коли його привезли в Лондон?
— Його віддали під заставу містерові Люкеру.
— Ми знаємо, що не ви зробили це. А чи знаємо ми, хто його віддав у заставу?
— Ні.
— Де ж, на вашу думку, тепер Місячний камінь?
— Зберігається в банкірів містера Люкера.
